Нова стара баба - Лариса Володимирівна Денисенко

дружину він візьме ту, котра нагадує матір, однак приділяє йому увагу, цікавиться його життям, карає та заохочує до усього, чого він був позбавлений у дитинстві та юності. Певно, так влаштовані чоловіки, можливо, й ми, жінки, мені важко судити, бо я не знала свого батька, майже не знала свого чоловіка і ледве пам’ятаю матір. Чого мені не вистачало у цьому житті? Мабуть, практичності, рішучості, твердості, цілеспрямованості (хоча наче все це у мені було, можливо, не у тій кількості, адже живуть якось люди з меншою кількістю гемоглобіну в крові, інколи почуваються недобре, але у цілому можуть витримати все, ось так і я, цілком здатна жити з мінімумом практичності, особливо якщо цією практичністю з тобою готова поділитися інша людина). Зойка. Стара бруква, ёп-п-папа-л-ло-ногу. До речі, цій примовці її навчив один північний рибалка, нічого після нього не залишилося, ні імені, ні фотографії, тільки ось це: «ёп-папало-ногу»!

Нам стільки років, що у те неможливо повірити навіть тоді, коли роздивляєшся себе в люстро. Бо ми там бачимо незнайомців. Колись я починала збирати некрологи, котрі стосувалися моїх відомих однолітків (акторів, режисерів, спортсменів, політиків – тих, ким цікавиться наша преса), які хворіли та йшли. Вони йшли, а я залишалася з усвідомленням того, що незабаром піду і я. Зойка знайшла цю папку і довго мене сварила, як тільки не називала. «Я готова терпеть в твоём доме эти божьи твои цветочки, тьфу, но не собираюсь терпеть тут филиял Новодевичьего кладбища! Убери немедленно! Чего удумала, ёп-папало-ногу».

Чи боюсь я смерті? Так. Я така прихилиста людина, чим довше живеш – тим важче прощатися із цим будинком, Наталею, Славіком, Зойкою (не уявляю, як можна жити деінде без Зоєчки?). Я поливала квіти, на мить заплющила очі й подумала, що ось так колись хтось поливатиме і мене…

Дзвінок.

– Ты? Погляди, кто за твоим окном с лейкой вместо головы прохаживается! Дрыхла небось? Писюха у нас родилась! 3 400, 53 сантиметра. Чего у тебя с мобилкой? Наташка дозвониться никак не может. Короче, ты покудахтай и вызывай такси, сейчас к тебе подойду и поедем в роддом.

Таксі я викликала, однак перед тим до мене додзвонився Славік:

– Ба, слухай, а у мене донька!

– Вітаю, мій соколику, як ти? Як Аллочка?

– Та все добре, лікарі кажуть, без ускладнень, утрьох чекаємо на вас. Щур із мамою вже їдуть.

– Ми із Зоєчкою також вирушаємо, тобі чаю міцного трав’яного привезти?

– Звичайно, привозь! Клас! Ще б молочка з цукриком. Ба, тут така справа. Ми з Аллою подумали, ми хочемо назвати малу Зоєю, Зойченятком. Ти ж не образишся, га, ба? Щур перевірив в Інтернеті, нині й іменини!

Він усе запитував, чи я не ображуся, а я не могла відповісти, бо такий уже мій організм – я або посміхаюся, або розмовляю. Звичайно, що сьогодні іменини Зойки, тому ще вранці, не зважаючи ні на що, я намастила кремом коржі Зойчиного улюбленого медового торта з мигдальними горішками, який випікала поночі, допомагаючи своєму безсонню взяти черговий раунд у сну.

Я визирнула у вікно, побачила Зойку ще здаля – зараз, позбувшись катаракти, я напрочуд добре її бачила (свят-свят-свят!). Ось вона повернулася до двірника, Миколи Тарасовича, свого довічного суперечника й приятеля, показала йому дулю, певно, попросив «гривночку на опохмєлочку». Вона наближалася, я бачила, що Зойка шкіриться, світить діркою між зубів – учора вибила семиренкою зуба-розхитанця, на старість зуби знову перетворюються на молочні та програють війну твердим яблукам. Зойка йшла й усміхалася, а значить, точно знала, стара бруква, як назвали Славкову малу.

У моєму віці майже все дається тяжко: сон, рухи, спогади, дихання, мрії та сподівання. Але щасливою бути легко, легше, ніж в юності. І я зараз щаслива.

Забавки з плоті та крові

Втільте у життя свої п’яні обіцянки на тверезу голову.

Це навчить вас тримати язика за зубами

Ернест Гемінґвей

* * *

Усі дати, назви, імена та обставини вважати виключно вигадками Авторки, які не мають нічого спільного із реальністю.

Частина перша

Ерік

Я з дитинства ненавиджу англійців. Тобто не зовсім ненавиджу, просто мені здається, що вони завжди щось до мене мають, прискіпливо ставляться до усіх моїх дій, навіть найневинніших; їм не подобається моє виховання, не подобається, як саме я вживаю їхній традиційний чай. Вони обурюються з того, що я не витримую навіть запаху вівсяної каші, а про те, що її треба їсти, – і думати не можу, інакше зіпсую собі весь ранковий настрій.

Я не опанував мистецтво верхової їзди. Я не вмію носити циліндра. Часто не маю в кишені носовика. Та що там, я взагалі ніколи не маю в кишені носовика. Така поведінка, як на англійців, до добра не доведе. Це сором: не мати при собі носовика. «Зараз пошматую на англійський стяг», – ось що мені постійно кортить їм сказати. Я їх дратую, тому вони дратують мене. Можливо, у такому протистоянні за схемою «я версус англійців, англійці версус мене» винна моя мати. Це вже я трохи кокетую. Насправді впевнений, що саме вона, моя свята матінка, у цьому винна, ну ще, може, Стариган Хем, то такий, але про нього трохи згодом.

Моя мама, заслужена вчителька англійської мови, котра у своєму професійному англійському світі відома тим, що винайшла нову хитру методику, яка має допомогти дітям (бідні діти, у наш час їх постійно змушують вчити іноземні мови) краще опанувати англійську граматику. Скільки я її пам’ятаю (звісно, маму, а не граматику, граматику я не те що не пам’ятаю, я її ніколи й не знав), вона завжди була й залишається прихильницею постаті та творчості Старигана Хема. Це такий видатний американський письменник. Якщо ви є культурною людиною, яка народилася у добу технічного прогресу і яку не минули одна чи дві культурні революції, то ви не можете не знати про Ернеста Гемінґвея. Саме так звати Старигана Хема. Такий собі Ернест Гемінґвей. От уже ті американці. Понавигадують бозна-яких імен. Але якщо ви цього не знаєте, то, як на мене, це невелика біда; як на мене, це навіть не вада, це характеризує вас як оригінальну та щасливу людину, людину не без шарму.

Стариган Хем був маминим Богом. Напевно, для мами він був навіть більше, ніж Бог. Я роблю такий висновок із того, що Бога вона згадувала набагато рідше. Стариган Хем у такий спосіб допомагав моїй матері дотримуватися заповіді