Бора - Галина Костянтинівна Вдовіченко
— Ну для чого? Я ж не маленька, — Божка нарешті реагує на іграшку, і з усього видно, що подарунок припав їй до душі: Гордій вважає її маленькою — це мінус, він виявляє до неї знаки уваги — це плюс.
А ввечері починаються розмови під пострілювання дров у каміні…
— … Думати — шкідливо!
Тут Гордій розплющив очі і голосно видав своє промовисте «хм!!!» — особисто для Божки.
— Принцесо, — мовив він, — ти зараз страшну глупоту сказала. Не повторюй її більше.
Божка скинула капці, залізла з ногами у старе крісло біля каміна. Смикнула було себе за чубчик, пробуючи накрутити пасмо на палець. Але воно прокручувалось, миготіло закоротким хвостиком у повітрі.
— А ви взагалі чули, що я говорила? — відказала вона. — Ви ж дрімали, думаючи про своє, а увагу увімкнули лише на останній фразі.
— Ти казала, — тоном слухняного учня відізвався Гордій, — що страх зробити помилку паралізує. Так? І тому в багатьох випадках треба просто діяти, і все. А думати, принцесо, треба завжди. Перш ніж щось зробити, завжди краще подумати.
— Не завжди! — Божка не мала наміру здаватися. — Часом занадто багато думати — зайва ланка у процесі. Он Бора придумала фінал свого роману, коли просто сиділа в туалеті…
— Божко!
— Боро, я ж у сенсі — сиділа за зачиненими дверима. Як миша у пастці.
— Вона перед тим надумалась донесхочу, — вставив Гордій. — Мені так здається.
Але Божка його не слухала, провадила своє:
— …а рішення — бац! — і прийшло, коли вона намагалась вибити двері. Отож, думання — зайве заняття, коли йдеться про те, аби діяти. Чимало проблем не вирішити думанням.
Гордій розреготався.
— Не можу погодитись, хоч ріж.
— Гаразд, — голос Божки полагіднішав. — Давайте ближче до вас!
— Давайте, — погодився Гордій.
— От ви довго думали перед тим, як завалити сюди з бензопилкою?
Божка вмить опинилась на порозі, встигнувши скочити за двері та схопити шапку Гордія з вішака. Стоячи на порозі у недбало насадженій на маківці шапці, вона й справді зараз чимось віддалено нагадувала Гордія.
Артистка.
— Довго думали, перед тим, як запитали: «Хм!!! „Техаську різанину-5“ бачили?»
Вона безперечно мала неабиякий дар перевтілення, в тому числі — голосового.
— Я?!! Мовчав як риба!
— Ага. Як риба-пила, — підхопила Божка. — І трьох секунд не думали. Просто увімкнули двигун — і по всьому.
Вона закинула шапку на вішак, судячи з виразу обличчя — влучила; і, задоволена, повернулась у своє крісло.
— Ну так це була зовсім інша ситуація. Не до розмірковувань було.
— І я про те. Рішення народжується у дії. А у нас як? — і вона змінила голос, розігруючи чергову сценку у своєму театрі одного актора. — Ну що? — Я думаю над цим. — Що ти вирішив? — Треба подумати. — А тепер що скажеш? — Ще не вирішив… Жодної дії! Сама говорильня. Бла-бла-бла, бла-бла-бла. Усе застрягає у думках та розмовах. Саме лиш порожнє думання, катуляння проблеми на язиці. І ані руш!
Дорослі мовчки дивляться на Божку. Чорна ворона на камінній поличці теж не зводить з неї чорних блискучих очей.
— У принципі, все правильно, — озивається нарешті Іван Іванович. — Prius quam incipias, consulto opus est. — «Перш ніж почати, подумай».
Помітивши, що стала центром уваги, Божка знітилась, що на неї не схоже, і відкинулась на спинку крісла.
— Це хто так говорить? — нарешті озвалась Бора. — Ти про кого?
— Про нас усіх, — Божка знову зачепила пасмо короткого волосся і спробувала накрутити на вказівний палець. — Хто морозива хоче? — різко змінила вона тему. — Без думання, швидко! Так чи ні? Я принесла отакенне пластмасове відерце. Зроблю кожному десерт. Кому з варенням, кому з тертим шоколадом?
— Тільки не мені, — попередила Бора.
Лідія увесь цей час мовчки малювала Кіцманя, який бавиться із порожньою коробкою з-під чаю, губить її, відскакує боком на безпечну відстань, а тоді, крадучись, нечутно підбирається до здобичі… Стрибок! І ось вже завмер, розпластавшись на животі: голова у коробці, усі чотири лапи та хвіст роз’їхалися в різні боки зірочкою.
— Доведеться Борі вставити Кіцманя у роман, — сміється Божка, показуючи пальцем на кошеня. — Не пропадати ж ескізам!
— Це не для роману, — серйозно відповідає Лідія, не підводячи очей. — До книжки малюватиму тільки світ речей. Роман романом, а серія про птахів та котів — сама по собі.
— Во поперло! — із захватом коментує Божка, підхоплюючи Кіцманя з підлоги. — Пішли, малий, допоможеш.
Лідія малює, закусивши губу. Вдома у неї на це часу немає. Там вона робить те, що потрібно, а тут — те, що приносить втіху. Чужій людині може видатись, що Лідія — погана мати. Воно збоку, може, й справді так виглядає. Але Лідія каже, що дітям потрібна щаслива мати, а саме щасливою вона повертається додому після того, як чергова її ілюстрація лягає у коричневу шкіряну теку, знайдену в шухлядці. Лідія навіть мамі не каже, чому вона тепер так часто залишається у Львові. Бурмоче щось про театральні прем’єри, які пізно закінчуються. Сказати, що малює, — мама не повірить, а як повірить — ще й висварить. Мама у Лідії приземлена та прагматична, вона за хату та город несе відповідальність, за трьох онуків, і зрештою — за Лідію. «Як би вона давала собі раду без мене?» — каже мама своїм товаришкам. А товаришки їй: «Ой, дивися-дивися, хтось у твоєї Лідії є у тому Львові…»
Божка повертається з білими кульками морозива, розкладеними у креманки. Окремо — варення, окремо — тертий шоколад. І застає діалог Бори та Івана Івановича, у який інші не втручаються.
— …знаю лише, що людина руйнує свою душу багатьма речами; хоча мала б відчувати, що їй шкодить. Хто до своєї душі прислухається, той багато чого не робить, — каже Бора.
— …або навпаки, багато чого робить. — підхоплює Іван Іванович. — Здавалося б, основних життєвих заповідей дотримуватись неважко. Але ж порушуємо, гуртом та уроздріб. А тоді страждаємо самі і змушуємо страждати інших… Я, Христино, про це у Миколи Гоголя читав сьогодні, — Іван Іванович гортає книжку. — Ось. Послухайте! — і з вказівним пальцем вгору: — «Люди, що відбігли, здається, від схованого у самих себе, незбагненного для них світу душі, повертаються у її „прєдєли“».
З натхненного цитування Івана Івановича незрозуміло — чи то хтось так переклав Гоголя, залапкувавши
