В`язнем під трьома режимами. - Іван Дрогомирецький

Через кілька днів усі полонені, крім радянських, виїжджають до своїх країн, до родин. Нам, українцям, було дуже сумно, що не можемо, як інші народи, повернутися на свою батьківщину.

Поляки теж не хотіли вертатися, тому що Польщу зайняли комуністи. Що ж нам робити? Що з нами буде? Вертатися до Сталіна

— страшно подумати. Багато поляків лишається в Німеччині, планує виїхати на роботу до Франції. Отак ми журилися, а тим часом до табору напливає маса народу. Найбільше радянських полонених. Від баверів приходять робітники, дуже багато українців зі східних областей, хлопців і дівчат з Галичини. Радянські полонені десь роздобули військову уніформу, понашивали собі погони, поробилися лейтенантами, майорами. Вони організували комітет за повернення «на родіну». Роблять списки людей, які хочуть повернутися на батьківщину, потішають, що скоро всі поїдемо. Але не всі радіють. Познайомився з одним майором з Києва. Він не хоче вертатися до ката Сталіна, каже, що радше вкоротить собі віку, а до Сталіна не повернеться. Десь роздобув мотоцикл, ганяє, як божевільний, хоче забитися, але не забився, повернувся на «родіну».

В таборі зібралося понад п’ять тисяч людей, зробили збірний пункт. Звідси відправляли додому. Спочатку забирали військовополонених, цивільним також довелося чекати недовго. Одні радіють, інші не хочуть їхати. Нас, бувших громадян Польщі, не силують, але аґітують повертатися. Запевняють, що нічого злого ніхто нам не заподіє. Сталін усім прощає, обіцяє, що в Радянському Союзі буде така демократія, як в Америці, буде дозволена релігія, відкриють всі церкви. Багато повірило і поїхало, але більшість, особливо із західних областей, не хотіла.

Зайшов до мене Мітька харківський і намовляє їхати додому. Ваня, що будеш тут робити, їдь з нами, ми завтра виїжджаємо, скорше вернешся, менша буде кара. Мітька, кажу, за що кара, я не поповнив ніякого злочину. Ну, знаєш, товариш Сталін сказав, що всі зрадники «родіни» будуть покарані. Я не зрадив ніякої родіни, за що ж кара? Товариш Сталін сказав, що всі ті, що були в Германії, то зрадники, вони повинні були йти в партизанку, а не виїжджати в Германію.

Багато людей із плачем поверталося. Я вирішив не повертатися ні за яку ціну. Ми вже знали, що Сталін усіх, хто був у Німеччині, зарахував до зрадників «родіни». Але що робити в розгромленій Німеччині? Ця думка не давала спокою. Ґарделеґен-табір ліквідують, тих, хто не їде додому, перевозять в інше місце.

Ми з Василем приєдналися до польських військовополонених і кацетників і виїхали з ними до Тарґелінде на березі ріки Ельби. Там нас було небагато, але спокою і тут не мали. Одного дня приїхали дві машини, казали сідати до них, повезуть нас в інше місце. Цивільні посідали й поїхали, а військові і кацетники лишилися. Один військовий поляк поїхав мотоциклом простежити, куди їх повезли. Виявляється, на територію, зайняту Радянською армією.

Один хлопець якось утік, переплив ріку і повернувся до нас. Розказував, що на цій території бараки, обведені колючим дротом, охороняються вартовими. Полонених і цивільних допитують цілими ночами, судять за зраду «родіни» і висилають на примусові роботи. За кілька днів повернулися до нашого табору двоє дівчат, дивом їм вдалося вирватися з рук НКВД. Розповідали, як над ними знущалися енкаведисти, обрізали їм коси, ґвалтували. Там засуджують людей на чотири роки і висилають на примусові роботи.

З Тарґелінде нас на прохання польських офіцерів перевезли до Стендалю, примістили у військових казармах. Українці не признавалися до своєї національності, бо поляки їх переслідували. Одного українця полька пізнала, заманила до парку, тут на нього наскочили два поляки і вбили багнетами.

Невдовзі цю територію зайняли совіти, і нас перевезли далі на захід, до Зальцґітера. Ми, три українці, були серед поляків у постійному страху. Але скоро знайшли табір, де зібралися три тисячі українців, в Галендорфі. Тут ми почувалися безпечніше. Серед нас було багато інтеліґенції із східних областей. Були вчителі, професори, лікарі, священики й інші. У таборі ми налагодили культурне життя: побудували дві церкви — православну і греко-католицьку, організували школи — народну і гімназію. Був тут театр, кожного тижня відбувалися концерти й вистави. Виступали артисти: подружжя Тагаєвих з Харкова, з Києва — Григорій Манько, незрівнянний Карась із «Запорожця за Дунаєм, його дружина — піаністка. Був гарний хор, яким дериґував Ізидор Луковський.

Був це якнайкраще організований табір на цілу англійську зону. Тут я перебував до травня 1949 року, брав активну участь у громадському житті, у суспільно корисній праці. У 1949 році виїхав до Канади, проживаю у місті Торонто і згадую завжди колись пережите, побачене.

Нічого в житті я не бажав, лише щоб у мене і мого народу була вільна, незалежна держава Україна. До цього прагнув, готовий був за це боротися до останнього подиху. І за це мене катували, вбивали, розстрілювали більшовики, німці, поляки.

Тепер я щасливий і дякую Всевишньому, що дожив до того часу, коли сповнилася мрія дідів і батьків наших — Україна є і завжди буде. Бо як нема сили, яка зупинила б Землю в обороті довкола Сонця, так нема сили, яка зупинила б українську націю в змаганню до самостійного життя.

Торонто, ЗО червня 1996 року.

Зміст

Від автора 5

ЧАСТИНА І

Під польським режимом 6

Арешт 9

Війна 16

ЧАСТИНА II

Прихід Червоної армії 20

У Станиславській тюрмі 23

* * * 39

ЧАСТИНА III

Україна під гітлерівським фашизмом 41

Третій арешт 44

* * * 52

Майданек 55

Лікарська комісія 62

Бухенвальд 63

* * * 73

* * * 85

Іван ДРОГОМИРЕЦЬКИЙ

В’ЯЗНЕМ ПІД ТРЬОМА РЕЖИМАМИ

Літературне редаґування Ярослава Довгана Верстка Ярини Кришталович Коректура Алли Журави, Лідії Левицької

Підписано до друку 03.09.2003. Формат 70x100/32. Ґарнітура "School Воок". Умовн. друк. арк. 3,55.

Дрогомирецький І.

В`язнем під трьома режимами. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. — 90 с.

ІSВN