Жінка у білому - Вилки Коллінз
Ці відомості, що я їх виділив із довгої, недоладної відповіді (а говорила стара щирою камберлендською говіркою), були якраз те, що мені треба було. Я дав бідній бабусі трохи грошей і, не гаючись більше, вернувся в Ліммерідж.
Очевидно, пам'ятник мила стороння рука. Пов'язавши те, що я тільки-но вивідав, із тим, про що почав підозрювати після розповіді про привида в сутінках, я твердо вирішив поспостерігати за могилою місіс Ферлі того ж вечора — повернутися на цвинтар надвечір і, заховавшись так, щоб бачити пам'ятник, дочекатися ночі. Пам'ятник зостався недомитий — та, що почала цю роботу, повернеться, можливо, щоб її докінчити.
Вдома я розповів міс Голкомб про свої плани. Вона нібито здивувалась і стривожилась, коли я пояснив їй свою мету, але прямо нічого не заперечила. Тільки мовила:
— Сподіваюсь, ваша затія скінчиться добре.
Вона вже була зібралася йти, коли я скількимога спокійнішим голосом поцікавився, як здоров'я міс Ферлі. На відповідь я почув, що її настрій поліпшився і міс Голкомб сподівається умовити її погуляти, поки ще не зайшло сонце.
Я повернувся до своєї кімнати і знову заходився коло малюнків. Необхідно було дати їм лад, а ще необхідніше було зайняти себе чимось таким, що б відволікло мене від думок про свою долю, про безпросвітне майбутнє, що чекало на мене.
Час від часу я відривався від роботи й поглядав у вікно, стежив за сонцем, що сідало все нижче, все ближче до обрію. Визирнувши отак одного разу, я побачив самітну, постать, що прогулювалась по широкій, посипаній жорствою доріжці, якраз попід моїми вікнами. То була міс Ферлі.
Я не бачив її від самого ранку, та й за сніданком майже не розмовляв з нею. Ще один день у Ліммеріджі — оце все, що мені лишалось. А потім я, може, більше й не побачу її ніколи... Ця думка прикувала мене до вікна. Мені стало глузду сховатися за віконницю, щоб вона не побачила мене, якби глянула вгору, — але не стало сил утриматися від спокуси хоча б очима слідувати за нею доти, доки очі могли бачити її.
Вона була в коричневій пелерині поверх простої чорної сукні і в тому самому простому солом'яному брилику, що був на її голівці і в першу нашу зустріч. Нині до брилика була прикріплена вуаль, що закривала від мене її обличчя. Поруч, біля її ніг, дрібушила улюблена супутниця її прогулянок — маленька італійська левретка в зграбній червоній попонці, що оберігала ніжну шкіру собачки від холодного повітря. Міс Ферлі мовби й не помічала левретки. Йшла просто вперед, ледь похиливши голову й сховавши руки під пелерину. Мертве листя, що його вітер крутив переді мною вранці, коли я почув, що вона виходить заміж, кружляло на вітрі й перед нею, здіймалось, падало, розсипалося біля її ніг, а вона йшла в блідому світлі пригаслої заграви. Собачка тремтіла, трусилася й тулилася до її сукні, так-то вже просячи, щоб її помітили, підбадьорили. Та господиня все не звертала на неї уваги... Вона йшла собі, далі й далі від мене, а мертве листя кружеляло круг неї... аж поки мої зболілі очі перестали бачити її і я знов лишився сам-один зі своїм важким серцем.
За годину я впорав свою роботу. Сонце вже зовсім зайшло. Я взяв у передпокої свої пальто й капелюха і вислизнув з дому ніким не помічений.
В небі на заході буйно клубочилися хмари, з моря дув пронизливий вітер. Берег був далеко, але шум прибою долинав через рівнинний простір, відгукуючись сонною луною мені у вухах, коли я прийшов на цвинтар. Місцина видалася мені ще пустельнішою, ніж першого разу. Ані душі живої довкола. Я почав вибирати собі місце, де б можна стати й пильнувати, не зводячи очей з білого хреста, що височів над могилою місіс Ферлі.
XIII
Цвинтар був розташований біля самої церкви, на відкритому місці, й це змушувало мене дуже обачно вибирати куточок для спостереження.
Головний вхід церкви був збоку від цвинтаря. Церковні двері були захищені обабіч кам'яним притвором. Після хвилинного вагання, викликаного природною нехіттю ховатись, я таки зважився, адже сховатись було вкрай необхідно, і ввійшов до притвору. З обох боків тут були прорізані невеликі віконні отвори. Через одне таке віконце я міг бачити могилу місіс Ферлі. З другого видно було каменярню вдалині й паламареву хатину. Переді мною, навпроти головного входу, видніла ділянка пустельного цвинтаря, смуга низького муру й латка голого поруділого пагорба, над яким мчали, гнані вітром, обагрені вечоровою загравою хмари. Не видно, не чутно було жодної живої душі, ані птаха не пролітала, ані навіть собачий гавкіт не долинав від паламаревої оселі. Проміжки тиші між глухими ударами прибою повнилися моторошним шелестом сухого листя, ще не облетілого з карлуватих деревець біля могили місіс Ферлі, та холодним, ледь чутним дзюркотінням струмочка по кам'яному руслу. Моторошне місце, моторошна година. Я лічив хвилину за хвилиною, і тоскно, дедалі тоскншіе ставало мені в моїй кам'яній криївці.
Ще й не смеркло — відблиск заграви досі барився на небі. Збігло трохи більше півгодини мого самітного пильнування, коли я почув чиюсь ходу і голос. Хода наближалася з-поза церкви, голос був жіночий.
— Та не потерпайте за того листа, моя люба, — говорив голос. — Я щасливо передала його просто в руки хлопцеві, а він узяв листа й словечка не сказав. Він пішов своєю дорогою, а я своєю, і ніхто не стежив за мною, за це ручуся.
Від цих слів увага моя напружилась до краю; зустріч, яку я очікував, стала така болісно близька. Запала коротка мовчанка, але хода все наближалась. За хвилину я побачив, як дві жінки проминули церкву, якраз попід моїм віконцем. Вони прямували просто до могили місіс Ферлі, тож я бачив лише їхні спини.
На одній з жінок були чепець і шаль. Друга була в темно-синій дорожній накидці з каптуром, накинутим на голову. Край її сукні виднів з-під накидки. Серце моє забилося частіше: сукня була біла.
На півдорозі між церквою і могилою вони зупинились, і жінка в шалі повернула голову до своєї подруги, обличчя якої