Голодна весна - Іван Іванович Кірій

які до вечора у тебе не просто болять, а гудуть від утоми, бо за день ти пройдеш не один кілометр і весь час у напрузі, щоб не відстати від коней. Друге. Ти цілісінький день однією рукою поганяєш коней батогом, а другою, тримаючись за повід, керуєш ними на поворотах, виводиш з борозни й заводиш у нову борозну, і так напоганяєшся та накрутишся до вечора, що і руки в тебе болять не менше від ніг.

А ти ж до того ще й голодний-голодний.

– Отож повертався я того вечора з бригади додому до знемоги втомлений, не відчуваючи ні рук ні ніг. Та ще й живота до спини притягло, під ложечкою аж пекло від голоду. Я весь аж тремтів, немов перемерз на холоді.

Тільки доплентався до своєї хати, як до неї під'їжджає з вигона на своїй худющій коболі наш бригадир Петро Басанський. Біля хвіртки ми опинилися разом.

– Бачу, впорали город? – чую над собою дядьків голос.

– Упорали, – кажу нехотя, бо й говорити мені важко.

– І слава Богу, – знову гуде наді мною дядько Петро. – А батько дома?

– Дома, – киваю головою. – Де ж йому бути?

Дядько Петро незворушно сидить на заїждженій ним же кобилі, теж худющий, як і вона, зарослий чорною бородою, сам чорний від засмаги й вітряної куряви, тільки очі блищать.

– Ну, міг піти кудись, – дивиться на свої виношені, зашкарублі на сонці чоботи з поруділими халявами.

Мене це починає дратувати. Що йому треба від мого батька, цьому дядькові? Чого він до нас приїхав?

– Батько нікуди не ходить, нездужає, – відказую настовбурчено.

На дядька Петра моє роздратування ніскілечки не впливає, він на нього не звертає уваги, повагом злазить з кобили, крекчучи, прив'язує її поводом до кілка з тину й каже:

– От і добре, що твій батько дома, мені з ним поговорити треба. – Й першим заходить у незачинену хвіртку.

Я йду за ним. Незважаючи на теплі дні, дядько Петро в старому-престарому піджаку з домотканого сукна, правда, на розпашку, і в такій же древній шапці з ягнячого смушку, геть облізлого від негоди. І штани в дядька старі, полотняні, на колінах полатані. В правій руці коротенький батіжок із сириці, з коротеньким вишневим пужалном.

У хату заходимо разом. Батько сидить на полу, обіпершись об нього обома руками, а мати порається біля печі при світлі каганчика на прикоминку. По кутках хати – чорна волохата темінь.

Дядько Петро вітається, проходить до столу й статечно сідає біля нього на лаві немов господар. Шапку й батіжок поклав біля себе.

Я сідаю поруч батька на полу й чекаю, що ж має сказати батькові бригадир, яка в нього повинна відбутися з ним розмова.

Мабуть, чекали цього й батько з матір'ю, бо деякий час у хаті тривала мовчанка.

Нарешті дядько Петро заворушився на лаві, прокашляйся, немов у нього задерло після перцю в горлі, й звернувся до батька хриплим, ніби надтріснутим голосом:

– Так що маю до тебе, Іване Васильовичу, порученіє од самого председателя правління, товариша Муляренка. (Головою колгоспу тоді був у нас не наш, сільський чоловік, а присланий з району, недавній начальник міліції). Він велів тобі поскоріше видужувать і приступать до роботи;

Я скоріше відчув, ніж почув, як батько ледь-ледь посміхнувся і, похитавши усім тілом на крайній дошці полу, запитав у дядька Петра:

– А він не сказав, яким способом мені швидше видужати, щоб піти на роботу?

Бригадир засовався на лаві, немов сидів на їжакових колючках, і, не поспішаючи, цілком серйозно відказав:

– Я по-понімаю тебе, Іван Васильович… Тільки н-на е-ету тему… н-не било у нас разговору…

– А ти б спитав, перш ніж іти до мене з таким дорученням, – батько йому.

В розмову втрутилася мати:

– Хай би допомогу якусь дав, з харчів щось виписав, щоб здоровля підправити, а не голодному до роботи приступати. Доробився он у тюрмі, що ледве ноги приволік.

Дядько Петро повернувся до неї.

– Не вмєшувайся, Тетяно, в наш мужской разговор, А ти, Іван Васильович, – до батька, – поймі меня правильно, я ісполняю те,.що мне сказано. Можеть, пойді к нему сам і поговори. Об'яснись. Сам знаєш, з начальством об'ясняться надо, воно ето любить.

– Та-а знаю, – згодився з ним батько. – Перекажи голові, що хворію я поки що, як тільки вичуняю – обов'язково на роботу вийду. Ти мене знаєш, я не ледар, – наголосив на останньому слові.

Бригадир знову заворушився на лаві, потягнувся рукою до шапки, взяв батіг.

– Та знаю, знаю, – важко встав із лави. – Мужик ти трудящий. – Повагом рушив до порога. Але посеред хати зупинився. – Я всьо, канєшно, передам председателю. Про наш розговор. Но ти тоже в свою очередь побеседуй з ним…

Батько пообіцяв:

– Кажу ж, при нагоді побалакаю.

Дядько Петро потупцював посеред хати, мов гусак, подивився на мене, на матір і нарешті рушив до дверей. І, уже взявшись за завертку, кивнув головою батькові:

– Ходьом,Іван Васильович, покуримо.

Батько мовчки зсунувся з полу, кволо пішов до дверей, і вони удвох вийшли з хати.

Ми з матір'ю мовчки переглянулись і зрозуміли: недарма бригадир викликав батька на перекур, є в нього Ще якийсь секрет для батька. Але який, добрий чи поганий, ми, звичайно, не знали і не догадувались.

Стали з нетерпінням чекати повернення батька.

Не було його довгенько. Мати брязкала біля печі посудом, гріла в печі воду, щоб нам помити руки й ноги після оранки, а я сидів на полу, не зводячи погляду з дверей. Мене розбирала цікавість – навіщо ж викликав батька надвір Петро Басанський? Не тільки ж для того, щоб покурити?

Зиркнув кілька разів на Тараса Григоровича під рушником, але й він напевне нічого не знав, тільки дивився на мене.

Та ось нарешті під вікном від вулиці загупали кінські копита, що означало – бригадир поїхав^ і в хату через хвилину-другу зайшов батько, пропахлий тютюновим димом. Отже, вони таки справді курили з дядьком Петром.

– Що він тобі ще там челеченив, базікало нещасний? – зустріла його запитанням мати. Базікалом за звичку багато балакати звали Петра Басанського по-вуличному.

Батько мляво махнув рукою:

– Та-а, не знаєш Петра. Молов там усяке. І не сказав про що.

«Значить, неприємне щось, – зробив я висновок. – Але таке, що батько не хоче при мені говорити».

Я трішки образився на нього, адже, здається, батько ні з чим не крився від мене.

Ми помовчали