Таємний посол. Том 2 - Володимир Кирилович Малик
Першим опам’ятався Ненко.
— Але ясновельможний ефенді гетьман забуває одну обставину…
— Яку?
— Адіке — мусульманка…
— Ну й що?
— А гетьман — християнин…
— Дурниці! — вигукнув роздратовано Юрій. — Пригадаймо, скільки дівчат–християнок стали дружинами найвищих сановників Порти! Навіть у султанських гаремах чимало їх! То чому тут віра має стати перешкодою? До того ж, мені здається, останнє слово має бути за Адіке… А вона — усі є свідками цього — не проронила жодного звуку. Здавна ж відомо, що мовчання — знак згоди!
Настала тиша. Погляди всіх були звернуті на дівчину.
Златка сиділа ні жива ні мертва. Тільки дрібно тремтів у піднятій руці келих, і з нього вихлюпувався багряний, мов кров, напій.
Вона підвела голову, і в її широко розкритих очах стояли сльози. Однак голос прозвучав твердо.
— Я ніколи не буду гетьманшею! Ніколи!
— Адіке! — скрикнув Юрась, смертельно бліднучи.
— Запам’ятайте — ніколи! — підвищила голос Златка. — Навіть найлютіша кара не змусить мене віддати вам серце і руку. Я кохаю іншого!
Вона поставила свій келих на стіл і сміливо глянула у вічі гетьманові…
Всі завмерли. Ненко, Младен і Якуб зблідли.
За гетьманським столом назрівала буря.
Азем–ага і татарські салтани з цікавістю ждали — що буде далі? Многогрішний поклав руку на шаблю і, весь у напрузі, подався вперед, пантруючи, як вірний пес, кожен рух свого хазяїна.
Юрасеві, здавалося, раптом забракло повітря. З чорних очей струмувала лють.
Та він не встиг вимовити слова, як раптом розчинилися двері — до покою ввалилися високий незнайомець у дубленому кожусі та баранячій шапці і троє підпилих старшин, що виходили до вітру.
— Ми впіймали запорожця, пане гетьман!
— Заглядав у вікна!
Старшини підштовхнули запорошеного снігом козака на середину покою, ближче до гетьмана.
Коли незнайомець скинув шапку і вклонився, почувся легкий дівочий скрик: то Златка і Стеха не змогли утриматися від несподіваного вигуку. Але ніхто з присутніх, крім Младена, Ненка і Якуба, не надали цьому ніякого значення, бо і для гетьмана, і для його оточення далеко більшою несподіванкою, ніж дівочий переляк, була поява в Немирові, в хаті самого гетьмана, цього запорожця. Всі мовчки дивилися на вродливого молодика і чекали, що він скаже. Та він теж мовчав і тільки пильно вдивлявся в обличчя присутніх.
ЯМА
1
Залишивши загін з тридцяти козаків у Краковецькому лісі (Самусь, Абазин та Іскра зі своїми невеличкими загонами відокремилися раніш і повернули кожен у свій бік), Семен Палій з Арсеном та його друзями прибув надвечір до Немирова. Коли добре стемніло, вони спустилися в долину, обережно перевели коней через замерзлий став і, піднявшись на узвишшя, де починалося місто, прокралися манівцями до крайньої убогої хатини, що стояла одиноко над урвищем. У її маленьких віконцях блимав ледь помітний у густій вечірній пітьмі вогник…
На стукіт у шибку з хатини почувся кволий жіночий голос.
— Хто там?
— Матусю, відчиніть! Не бійтеся. Ми люди свої — не татари. Лиха вам не завдамо, — обізвався Палій.
У сінях загримів засув.
— Заходьте, якщо ви добрі люди, — прошамкотів із темряви хрипкий жіночий голос.
Залишивши Яцька біля коней, козаки ввійшли до хати…
Коло печі, де в челюстях горів жмут скіпок, стояла маленька згорблена бабуся. Худа, зморщена, одягнута в якесь лахміття, вона злякано тулилася до припічка, пропускаючи повз себе чотирьох незнайомців.
— Добрий вечір, матінко, — привіталися козаки, оглядаючи хату.
— Вечір добрий.
— А у вас не жарко, — сказав Палій, показуючи на клубки сивої пари, що викочувалися з рота.
— Нічим протопити… А в ліс іти несила вже… Є трохи соломки в клуні — ото й прокурюю, — тихо відповіла стара.
— То ви самі живете?
— Сама…
— Де ж ваша родина?
Бабуся помовчала. Схлипнула.
— Родина… Родинонька моя… Були в мене три сини і дві дочки… Були невістки, зяті, онуки… Повна хата людей була… А тепер одним–одна зосталася… Як палець… Мов Богом проклята… Нікого нема!
— Ясно. — Палій важко зітхнув, поглядаючи на закопчені облуплені стіни.
Стара витерла кінчиком темної хустини мокрі від сліз, роз’ятрені очі, запитала:
— А хто ж ви будете, люди добрі? Бачу — не Юраськові посіпаки…
— Ні, матусю. Ми запорожці… Здалеку забилися до вас… Гадаю, ви пустите нас переночувати? А коней ми поставили б до повітки, щоб ніяка собака не побачила.
— Ночуйте. Тільки ж душі не нагрієте. Та й пригостити вас нічим…
— Не турбуйтеся, матусю, — весело відповів Палій і повернувся до друзів. — Ану, хлопці, гайда по дрова! По солому! По воду!.. Коней — у хлів! Сакви — до хати!.. А я тут тим часом побалакаю з матусею…
За годину в печі палахкотіло сухе хмизяччя, а в чималому горшку булькотів пшоняний куліш, затовчений салом. Крім пшона і солонини, в козацьких саквах ще знайшлася хлібина і кілька головок часнику. Палій захалявним ножем покраяв хліб на шість рівних скибок, до кожної скибки поклав по зубку часнику, у велику череп’яну миску, яку стара внесла з комори, насипав кулешу, що дражнив ніздрі зголоднілих людей смачним запахом смаженого сала, і запросив усіх до столу:
— Матінко! Друзі! Пригощайтесь чим Бог послав… Ще коли б чарку оковитої — то й зовсім була б добряча вечеря!
В хаті стало тепло, затишно. Світліше запалахкотіла скіпа, і навіть закіптюжені стіни здавалися не такими похмурими, непривітними.
— Матінко, ви прожили в Немирові все життя, — сказав Палій, облизавши ложку і запхнувши її за халяву, поряд з ножем. — Тож, напевно, багатьох тут знали і знаєте?
— Не багатьох, а всіх, синку, — відповіла стара, витираючи сухою зморщеною рукою губи. — Може, хіба забула кого ниньки… Бог пам’яті вкоротив на старості…
— Колись я тут знавав одного чоловіка… Давненько, правда, це було. Либонь, років з десять чи й п’ятнадцять минуло, як бачив його востаннє…
—
