Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Слухайте! — крикнула Катя, звільняючись з-під його руки. — У мене школа, лекції і лікбез… Я фізично не можу…

— Що значить фізично? А я можу фізично? Шаляпін теж не може фізично, проте я дістав йому ящик коньяку, то він тепер сам проситься на фронт… Добре, ви подумайте… Я вас знайду…

Катя йшла додому, пригнічена відповідальністю. Гарячий вітер, віючи з порожніх провулків, закручував вихрі пилу й папірців на бруківці. Катя звернула на Тверський бульвар. Вона вираховувала, — чи вистачить їй часу, якщо спати шість годин? Значить, залишається вісімнадцять… Мало! Заняття в школі, перевірка зошитів, підготовка до завтрашніх уроків… Лікбез — дві години, не менше… Боже мій, а ходити туди й назад? Потім — треба ж до них готуватися… Вісімнадцять годин мало!

Катя сіла на бульварі, здається, на ту саму лавку, де вони з Дашею в шістнадцятому році зустріли Безсонова, він ішов весь запорошений, ледве клигаючи… Яка дурниця! Дві абсолютно ні до чого не придатні жінки не знали, що їм робити від надміру часу, і переживали неабияку трагедію, коли Безсонов — зовсім з віршів Олександра Блока: «Мерцеві тяжко між людьми живим й запальним прикидатись…» — уклонився їм і повільно пройшов мимо, і вони дивилися йому вслід, і особливо жалюгідним здалося їм те, що у нього ніби спадали на ходу напіввійськові штани…

Треба спати чотири години і висиплятися по неділях… А ще ж продуктові черги! Катя заплющила очі й застогнала… Вітер розвівав у неї кучері на тоненькій шиї; залітаючи в стару липу над Катиною головою, люто шумів листям… І під цей шум Катя кінець кінцем перестала мучити себе розв’язанням завдання, як з доби викроїти більш, ніж двадцять чотири години. Нічого, якось воно буде!.. Думки її пішли блукати навколо тієї дивної в ній самій зміни, яка не переставала її дивувати й радувати. В той час, коли, притулившись потилицею до печі, дивлячись у розлючене обличчя Олексія, вона сказала: «Ні!» — в ній почало зростати спокійне і впевнене дожидання якогось нового щастя. Трошки цього щастя вона зазнала весною: щовечора перед сном вона згадувала прожитий день, — в ньому нічого не було темного, нічого задушливого. Катя сама собі подобалась. І от зараз вона перебільшено грала в жах і відчай — нібито через те, що неможливо було справитися з громадськими навантаженнями… Зовсім не в цьому річ: ще недавно жалюгідне підібране кошеня раптом виявилось значною істотою, Катя, виявляється, навіть була потрібна, відповідальний товариш з оливковим обличчям і дуже гарними очима говорив з нею з великою пошаною… Треба було все це справдити, — справжній жах, якщо в Наркомосі скажуть: «А ми ж на неї надіялись…» Тут, у Москві, було зовсім не те, що трястись по степу на возі позад Олексієвої тройки, гризти соломинку й думати: «Нащо тобі, полонянко, твоя краса?»

Маслов зажадав у Каті докладного звіту. Коли вона переказала йому розмову з оливковим товаришем, вся права щока у Маслова зібралась концентричними зморшками кривої усмішки.

— Так, так, — і він відвернув обличчя від Каті, — трагедія з інтелігенцією ще півбіди… Є дещо набагато трагічніше.

Першого серпня Катя відкрила школу. Маленькі босі дівчатка з кісками, зав’язаними ганчір’яними поворозками або вірьовочкою, і маленькі наголо стрижені хлопчики в подертих сорочечках тихо прийшли і тихо посідали на партах. У багатьох обличчя були прозорі і старечі від худорби.

Катя весь перший день знайомилася з дітьми, сідаючи до них на парти, розпитувала й викликала їх на розмови. У неї вже був невеликий досвід, як можна зразу зацікавити дітей. Вона брала книжку, розгортала: «Ось книжка, — білі сторінки, чорні букви, сірі рядки. Дивіться на неї хоч з ранку до вечора — нічого в ній більше нема. А якщо навчишся читати, писати та взнаєш історію, географію й арифметику, і ще багато іншого, книжка ця раптом оживе…»

Вона згадувала, якою цікавістю, бувало, починали блищати оченята у дівчаток і хлопчиків у неї в школі в селі Володимирському. Особливо захоплююче вона розповідала про «царя Салтана»:

«Ти почав учити — а, б, в, потім писати букви на дошці, потім по буквах читати слова, а потім — обов’язково вголос — читати слова підряд від крапки до крапки… І раптом, одного прекрасного дня, рядки почнуть пропадати у тебе в очах, замість рядків — побачиш сине море й набігаючі на берег хвилі і почуєш навіть, як хвиля розіб’ється об берег, і вийдуть з морської піни сорок богатирів у залізних кольчугах і шоломах, веселі й мокрі, і з ними бородатий дядько Чорномор…»

Розповідаючи це тут, на Прєсні, вона почувала, як слова її ніби не потрапляють у дитячі вуха, наче тьмяно в’януть у класній кімнаті, де половина шибок у вікнах забита фанерою і на стінах штукатурка облупилася до цегли. Дівчатка з такими худими руками, що їх можна пропустити крізь кільце для салфетки, і хлопчики, із зморшками й болячками, тихо слухали, і в їх очах вона помічала лише пробачливість… Всі вони думали про інше.

На великій перерві діти пішли на двір, але лише кілька дівчаток почали стрибати на одній нозі, пересуваючи камінець, та двоє хлопчиків завели похмуру сварку. Більшість посідали в тіні огорожі, де росли лопухи, і так сиділи, — ніхто з них не приніс з собою їжі. Всі вони були синами і дочками робітників, які жили в цьому районі, у багатьох з них батьки пішли на фронт. Один з хлопчиків, опустивши руки на землю, дивився на хмару, що стояла над Прєснею, схожу на дим. Катя сіла коло нього, спитала діловито:

— Петров Митя, правильно я запам’ятала?

— Ага.

— Тато твій де працює?

— Тато давно на війні.

— А мама як твоя?

— Мама — вдома, хвора.

— Тато пише з фронту?

— Ні.

— А чому ж він не пише?

— А що йому писати… Радості мало… Він як ішов, сказав мамі: я за твою трудову грижу десять генералів уб’ю… Він страх який