Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
Зараз Юхрим, хизуючись підписарською вченістю, пишається серед парубків, лускає насіння і підсміюється над дівчатами, що, співаючи, «садять василя» — зілля юності. Це тільки в пісні таке може бути, що першим часом дівчина садить квітку кохання, другим часом поливає, а третім — уже бере цвіт у свій вінок молодості і з ним іде до судженого.
— Дядьку Юхриме, — з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з мудруватим вирізом галіфе, в кишенях якого вмістилося б по доброму поросяті. Тоді саме у нас пішла — мода на галіфе — чим більше, тим краще.
— Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним милом не пахнуть. — Юхрим застережливо піднімає палець правої руки, а лівою поправляє своє зобиджене галіфе. — Чого тобі, нечестивцю? Може, по параграфу похристосуватися хочеш?
— Ні, — розгублено дивлюся на округлені щоки й підбірчасті уста парубка.
— Так чого ж притирився? Яке соображеніе розуму мав? — сам з задоволенням прислухається до своєї мови.
— У вас книжки е?
— Прочотні чи з розмишленіями?
— Ні, може, є без розмишленій.
— Усе в мене є, але що тобі до того, иуцьверінку? Сватами ж ми, розкидаю мізками, не можемо бути.
— А чого? — сміливішаю я. — Може, на чомусь і зійдемось?
— Хіба що на ремінцеві, — веселішає парубок. — Соскучився, натурально, за ним?
— Не дуже. І які у вас є книжки?
— Возможні і навіть невозможні, — щось згадує Юхрим і гигикає. — Але я знаю, що тобі найбільше підійдуть «Пригоди Тома Сойєра». І вони є в дядька Юхрима.
У мене аж у грудях тенькнуло, бо скільки я чув про ті незвичайні пригоди, аж ось і напав на їхній слід. У моїх очах починає жалісніти прохання, і я підробляю свої слова під Юхримові:
— Дядьку, а ви мені, натурально, не можете дати «Пригоди Тома Сойєра»? Возможна чи невозможна така возможність?
Але цим старанням я тільки пошкодив собі: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипів, мов хвіртка:
— Насмішечки, заводіяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобі!
— Які насмішечки? Що ви, дядьку! Хіба можна насміхатися над старшими, та ще у великодні свята?
Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся.
— Є ж такі недоколихані, що не мають ані поняття, ані елеганції, а тільки й соображають насмішечки собі, — на когось гніваються очі й уста, окантовані грубими пружками.
— Еге ж, — погоджуюсь я. — То дасте мені «Пригоди Тома Сойєра»?
— А нащо вони тобі?
— Читати.
— Читати? — знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвітне сказав, і вибирає з жмені.соняшникового насіння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, і він нахиляється до мене: — Добре, дам тобі, пуцьверінку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насіння. Міряй точно, бо я перемірятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш.
Надія моя розповзається по цвинтарі, але я хапаюсь за її клапті:
— Дядьку Юхриме, то я вам це насіння, може, восени принесу, бо де його тепер дістанеш?
— До осені й книжка полежить, не бійся, миші її не струблять. Пам'ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насіння. — Він одвертається од мене, дженджуристе поправляє галіфе, картуз і починає скалити зуби до дівчат.
А ти стій на цвинтарі і ламай собі голову, де дістати насіння Юхриму, бодай він одні гарбузи мав од дівчат. Ні, таки невезучим народився я, та й годі. Недарма ж каже мати, що хто вродиться в маї, то все життя буде маятися. І на якусь часину померх мій великдень, аж поки я не забрався з такими ж, як сам, збитошниками на дзвіницю. Отут ми вже порозкошували біля дзвонів, і вуха залишились цілі: на великдень навіть дзвонар шанує наші вуха й чуби…
Одразу ж після свят я помітив, що мати, перед тим як надіти блузку, підперізується чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину.
— Мамо, що то ви носите? — здивувався я. — Це такий жіночий пояс?
— Дурненький, — посміхнулася мати, одвернулась і швидко зав'язала свій химерний пояс.
— Скажіть, мамо.
— Що ж тобі казати? Це отак я вигріваю на собі гарбузове насіння.
— Гарбузове? — про всякий випадок недовірливо поглянув на матір, — чи не дізналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер і підсміюється наді мною? Бо в нас і дома, і в селі ніколи не переводилась насмішка і перець на язиці.
— Тож сказала, що гарбузове.
— Воно захворіло чи як, що треба вигрівати? — обережно випитую, щоб не попастись у сильце.
— Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому раніше прокидалося життя і щоб гарбузи були більшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як підсвинки, лежать?
— Бачив.
— Тож-бо й воно: вигрівання дуже пособляє.
Але мене не так зацікавило вигрівання, як саме насіння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. І закружляли мої думки навколо пояса, мов нетля біля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить «он звідти», але вже не міг нічого зробити з собою.
І, може, довго б я мудрував біля того пояса, аби раптом не пофортунило мені: сьогодні мати почала діставати з комори, з скрині, з сипанки, з-під сволока і навіть з-за божниці свої вузлики. В них лежало все те, що далі зійде, зацвіте, закрасується й перев'ється по всьому городі: огірки, квасоля біла, ряба й фіалкова, безлуский горох, турецький біб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, кручені паничі, нагідки, чорнобривці, гвоздика і ще всяка всячина.
Мати радісно перебирала своє добро, хвалилася його силою і вже бачила себе в городі посеред літа, коли ноги веселить роса, а очі й руки — різне зілля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе співучі маківки, та це не заважало мені найбільше придивлятися до вузликів із гарбузовим
