Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Дивіться! — підштовхнули його. — Та ні, там, по той бік поїзда…

Ваня глянув, але відразу нічого не побачив. Міжвагонні просвіти мигтіли занадто швидко, і не щастило крізь них подивитися. Та поїзд вже майнув останнім вагоном, тормозним гайком з кондуктором на ньому, останнім, самітним, червоним ліхтарем. Поруч з кондуктором на останньому ґанку сиділо двоє солдатів. Тепер, коли поїзд пройшов, вся просторінь по той бік відкрилася для очей.

На всьому протязі колії, де щойно був ешелон, стояла довга й густа, чоловік двісті, цеп солдатів. Гвинтівки вони тримали до ноги, через кожного двадцятого стояв великий станковий кулемет.

— Невже на… них? — запитав Зілов.

Чоловік, якого Зілов питав і який щойно сказав йому «дивіться», мовчки хитнув головою. Кивок голови був немовби знайомий. Зілов придивився пильніше. Так, цього хлопця він знав. Це був кочегар з «С-815». Тоді, на похороні Грачівського, він ще про іцось питався в товаришів. Ваня запитливо глянув на кочегара з «С-815».

— Брата! — потвердливо кивнув він наздогін поїздові. — Помічник, «Ове 13–74». Твого старого я знаю. Хто б подумав, щоб і його взяли! Такий смирняк…

Він замовк, і вони вдвох прислухалися. Здалеку ще долітали відгомони поїзда — чахкав, випускаючи пари, паровоз, лунко і дрібно відстукували на стиках колеса. Потім паровоз свиснув, і дріботіння коліс раптом стало гучніше й басовитіше: поїзд пірнув під залізничний міст.

Зілов почервонів і гнівно блиснув очима. «Смирняк!» Його образливо вдарило, що його батько «смирияк»…

— Дивно! — пирхнув він. — А товариші? Ніякої товариськості! Вони повинні були б застрайкувати!

Кочегар «С-8!5» швидко глянув довкола, потім на Зілова. Пересвідчившись, що мови Зілова ніхто не чув, він посміхнувся й підморгнув:

— Диви який! Гарячий! А прифронтова зона, це тобі фунт ізюму? За страйк, та ще на залізниці, — розстріл!

Це було, справді, так. Але Зілову ще не хотілося здаватись. Він пошукав аргументів:

— Ну, десять тисяч залізничників не розстріляли б. А хто б тоді поїзди возив на фронт?

Кочегар з «С-815» задоволено й весело засміявся. На Зілова він поглянув привітно й дружелюбно. Син старого Зілова йому подобався. Він був, мабуть, добрий хлопець, дарма що гімназьор.

— Вірно! — стукнув він його по плечу і знову озирнувся довкола. Ні Кошевенка, нікого іншого поблизу не було. Проте кочегар з «С-815» заговорив ще тихше, зовсім пошепки. — Вірно! Страйкувати, думка така була. Десять тисяч не розстріляли б. Дарма що закон. Залізничники ж ми. Це треба ионімать. Та ж сукин кіт меншовик все діло зірвав!

— Хто? — перепитав Зілов. — Хто він такий — меншовик? Інженер?

— Та вони є й інженери, й конторники, є й свій таки брат…

Зілов злегка почервонів, але співрозмовець цього не помітив. Меншовик, це — значить, зовсім не прізвище. Це щось інше. Зілов зрозумів: це, значить, така партія. Есери українські, есери російські, соціал-демократи, ціммервальдівці, кадети, октябристи… Тепер ще, значить, меншовики…

— Він, меншовик, понімаєш, хитрий! Відразу так він взагалі проти страйку, хай би там що. Війна, каже, до побідного кінця! Перед лицем державної небезпеки! Громадський, каже, мир! Спершу переможемо німця, а тоді вже будемо з правительством розбиратися! Загальнонаціональна, значить, справа! А хрін, кому вона загальнонаціональна, нам то що до цього?! Ну, і не взяв, значить, він. Наші хлопці, котрі, значить, з більшовиків або й так просто всі інші, — зламали йому пиху. Так він, понімаєш, сукин кіт, свій же вроді брат, а немов провокатор який — гоп і перевернувся. Теж немов за страйк став. Переконали, мовляв! Га? От хрін! Понімаєш!?

Кочегар «С-815» навіть взявся в боки й дивився на Зілова, немов шукаючи в нього співчуття. Зілов знову відчув себе ніяково. «З більшовиків». Маєте! Виходить, є ще, значить, і більшовики!

— А може, він і справді той… переконався? Кочегар «С —815» аж сплеснув руками:

— Хто? Меншовик? Погано ти, браток, його програму знаєш. Його лінія яка? Його лінія не така! На хитрість це він вирішив взять. Нашим козирем нас ударити. Ну, і вдарив! Тьфу!

Кочегар «С-815» гнівно плюнув і вдарив себе по стегнах.

— Хитрий! Вони, понімаєш, там і інженери е, і адвокати всякі, і доктори. Нащот політики вони усіх собак, значить, поїли. Кажуть, ну, гаразд, коли пролетаріат і вся соціал-демократія, тоді і ми. 1 ми, значить, за страйк.

— Ну? Ну? Ну?

— От тобі й ну! Та за який страйк? Отут, значить, їхня програма й починається. Тільки, значить, щоб страйк за економічні інтереси. Понімаєш? Про хлібні карточки можна, про надурочні можна і навіть за больничні каси можна чи там за аварійну пенсію. А чуть за політику — так край! Амба! Ні з місця! Політика, мовляв, не для пролетаріату. Ти, пролетаріат, за свою, значить, економіку гризись, та й вже. А яка вона, економіка, без політики? Що ти вигризеш? Політику треба змінить, саму власть потрусить, отоді й економіка зміниться! Ну, та ти ж це понімаєш…

Зілов почервонів дужче. Кочегар «С-815» був надто високої думки за його обізнаність. Йому так хотілось, щоб кочегар говорив далі: він же тільки наготовився слухати. Але кочегар «С-815» тицнув Зілову руку.

— Ну, бувай. Опізнивсь я вже. Розігрівати паровоз треба. Під кур'єрський через дві години.

Зілов взяв руку, потис і інстинктивно затримав її. Йому було шкода, що хлопець його покидав.

Кочегар «С-815» поглянув на Зілова скоса, але пронизливо.

— А як же тепер ти?.. Тобто без батька, значить, тепер? Зілов знизав плечима: