Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

– Пане Анзельме, пане Анзельме? – скрикнув проректор Паульман. – Чи вам памороки забило? Що це ви, на бога, за нісенітниці верзете?

– Він правду каже, – перебив його реєстратор Гербранд, – та бісова личина, архіваріус, і справді-таки проклятий Саламандр, він пальцями креше вогонь, що пропалює дірки на сюртуках, як запалена губка. Так, так, ти правду кажеш, братику Анзельме, і хто цьому не йме віри, той мені ворог! – І реєстратор Гербранд так гримнув кулаком по столу, що аж склянки забряжчали.

– Реєстраторе! Чи ви не сказилися? – сердито закричав проректор. – Пане студіозусе, пане студіозусе, що у вас за химери в голові?

– Ах, – сказав студент, – так і ви, пане проректоре, – не що інше, як птах пугач, який підстригає чуби.

– Що? Я птах?… Перукар? – закричав проректор, ошаленівши. – Добродію, ви таки збожеволіли!

– Але стара ще йому заллє сала за шкуру! – скрикнув реєстратор Гербранд.

– А так, стара має силу, – озвався Анзельм, – хоч вона простацького роду, бо її батько – нікчемне драконове перо, а мати – погана редька, але найбільше вона завдячує своєю силою різним пекельним тварюкам, шкідливій мерзоті, якою себе оточила.

– Це паскудний наклеп! – скрикнула Вероніка, розгнівано блискаючи очима. – Стара Ліза – мудра жінка, а чорний кіт – не пекельна тварюка, а освічений, дуже вихований юнак і її cousin gеrmain.[15]

– А чи не може Саламандр, як сяде їсти, спалити собі бороду й пропасти ні за що? – запитав реєстратор Гербранд.

– Ні, ні! – закричав студент Анзельм. – Ніколи з ним такого не може статися, а Зелена Змійка любить мене, бо в мене душа як у дитини і я дивився Серпентині в очі.

– А кіт їх видере! – скрикнула Вероніка.

– Саламандр… Саламандр їх усіх візьме в кулак, усіх! – заревів проректор Паульман, розлютований до краю. – Але чи я не в божевільні? Чи, може, я сам з глузду з'їхав? Що ж цс за нісенітниці я варнякаю? Так, і я навіжений, і я навіжений! – Проректор Паульман схопився, зірвав свою перуку з голови і, пожмакавши, жбурнув об стелю гак, що з кучерів навкруги посипалася пудра.

А студент Анзельм і реєстратор Гербранд схопили миску з-під пуншу, склянки і, радісно вигукуючи, теж почали жбурляти об стелю, аж черепки забряжчали навкруги.

– Віват, Саламандре! Pereat, рereat[16] стара! Розбий металеве дзеркало, видери котові очі… Злови пташку! Егей… егей… евое,[17] Саламандре!

Так репетували й ревіли всі троє, мов навіжені. Франя з плачем вибігла з кімнати, а Вероніка впала на канапу, лементуючи з жалю й скорботи. Нараз відчинилися двері, все раптом стихло, і до кімнати ввійшов маленький чоловічок у сірому плащі. Його обличчя було якесь дивно поважне, а особливо вирізнявся на ньому закарлючений ніс, на якому сиділи великі окуляри, що найперше впадали в очі. На голові була в нього також особлива перука, що скидалася швидше на шапочку з пір'я.

– Добрий вечір, людоньки! – зарипів кумедний чоловічок. – Чи не тут я знайду студіозуса пана Анзельма? Найнижчий вам уклін від пана архіваріуса Ліндгорста, він сьогодні даремно чекав пана Анзельма, але назавтра найпокірніше просить з'явитися вчасно.

Ні слова більше не сказавши, він повернувсь і вийшов, і тоді всі побачили, що поважний чоловічок, власне, був сірий папуга. Проректор Паульман і реєстратор Гербранд вибухнули сміхом, що розлігся по всій кімнаті, а Вероніка зайшлася плачем з невимовного жалю, що роздирав їй душу. Але студент Анзельм затремтів з якогось внутрішнього жаху і, не тямлячи себе, вибіг на вулицю. Він і сам не знав, як попав до своєї кімнати. Скоро по тому до нього ввійшла Вероніка, спокійна й приязна, і запитала, чого він, упившись, так налякав її. Нехай, мовляв, бережеться нових примар, коли знов працюватиме в архіваріуса Ліндгорста.

– На добраніч, на добраніч, мій любий друже, – прошепотіла Вероніка, і вуст його торкнувся легенький поцілунок.

Анзельм хотів обняти її, але видиво щезло, він прокинувся веселий, підбадьорений і тільки щиро посміявся з самого себе, що так упився від пуншу. А коли згадав Вероніку, йому знову стало гарно на серці.

– Тільки завдяки їй, – сказав він сам до себе, – я позбувся тієї дурної маячні. Бо й справді, я був наче той, що вважав себе скляним, або той, що уявляв себе ячмінним зерном і не виходив з кімнати, щоб його не з'їли кури. Якщо я стану радником, то й мови нема – одружуся з мадемуазель Паульман і буду щасливий.

І коли він опівдні йшов садом архіваріуса Ліндгорста, то не міг надивуватися, як це йому спершу все тут здавалося таким дивним і чудовим. Він тут уже не бачив нічого, крім звичайних вазонів у горщиках, різних калачиків, миртів тощо. Замість блискучих барвистих птахів, що раніше дражнили його, пурхало лише кілька горобців, які, побачивши Анзельма, галасливо неприємно зацвірінчали. Блакитна кімната здалася йому зовсім іншою, і він не міг збагнути, як цей