Нація - Марія Василівна Матіос
Корнелія поволі скинула кептар, блузку, спідницю, лишившись в однюсінькій тоненькій сорочині на шлейках. Вона знову подивилася під бука.
Коляй тримався за нього обома руками, але мовчав.
Тоді підняла із землі сорочку.
— Ні, — хрипко проговорив Коляй. — Я хочу, щоб ти скинула все.
— Мені встидно… — непевно повела плечима, чуючи як гостро вдаряє їй кров у серце.
— Але я прошу тебе, скинь усе…
Рештки одежі падали на траву, холодний передранішній вітер пробирався під розжарену шкіру, — а вона стояла гола під місяцем і скалою, й піниста вода з гука діставала її тіла, вкритого дрижаками від несподіванки й остраху.
Коляй повільно відірвався від бука й мовчки став перед Корнелією. Дивився й мовчав. Тоді двічі обійшов круг неї, самими пучками пальців лівої руки торкаючись шиї, грудей, живота, й знову відступав, і обходив кругами.
їй здавалося, що рідке залізо заливає все тіло й не дає зрушити з місця чи промовити слово. Іще чула, як солодкі, незнані запашні соки збираються в ній і течуть на дотик його руки, й каламутять щойно ясні й зрозумілі думки.
Гойдалася, мов п'яна, в такт свого серця, відчуваючи, що вже не здоганяє його.
Коляй прихилив її до себе, обняв за шию й поцілував у волосся. Тоді підняв із землі одіж, подав Корнелії:
— Хочу тебе видіти у весільній сорочці.
— Але ж це не моє весілля… — відповідала, цокаючи з холоду й встиду зубами, й натягала через голову сорочку.
— А хто тобі сказав, що не твоє? — з цими словами Коляй підняв її на руки й поніс на папороть, застелену тоненькою джерґою.
— Пусти… — не пручалася, лиш просила Корнелія. — Прошу тебе, пусти.
Вона казала неправду, бо їй понад усе хотілося, щоб його важка, шорстка рука тягнула з грудей завмерлу під сорочкою душу.
— Пусти… — як заклята, шептала Корнелія, в'яло відвертаючись від неголеного обличчя.
— Зозулько моя, не бійся… зозулько…
Корнелію гостро кольнуло в серце: Коляй згадував Анну, подругу «Зозулю».
— Хіба ти сама не хочеш цього? — стискав їй груди.
— Хочу, але не так… — тільки й видихнула, вибираючись із його рук.
— А по-іншому може й не бути, — холодно засміявся, ніби обдав льодяною водою. — Хто знає, де ми будемо завтра? Хто знає, чи живі будемо? А ти що, камінна? Чи в тебе вода в жилах? — Коляй говорив швидко, без придиху, не випускаючи з обіймів. — Може, це твоє чи моє весілля мало бути в четвер. Але нам, видиш, замість цимбалів вода б'є з гука, й дружбів, дивися, скільки: що не бук — то дружба, що не смерека — то дружка. Не дивися так жалісно: я тебе тепер повести під вінець не можу… я нікого під вінець не поведу. Та й ти, може, до тих Кутів не дійдеш живою.
— Що ти таке говориш? — знову притиснулася до нього всім тілом. — Нам треба лишитися живими. Не думай про смерть перед такою тяжкою дорогою.
— Я про смерть не думаю. Але просто так звідси піти не можу.
— Як «так»?
— Отак… Нащо воно тобі тепер? — Коляй тиснув одночасно до себе й до землі. — …полюби мене трохи. Ти файна дівка, але щастя в тебе нема. То чого тобі боятися? Ти смерті не боїшся, а цього, такого простого, боїшся? — мова Коляя переходила в шепіт, у саме лиш дихання.
Вона його майже не чула: ніч, чорний ліс і дзвони води, жар тіла, Коляєві руки, що, здавалося, були скрізь, — усе гойдало Корнелію, як на гойданці, поки нарешті не випустило літати понад уселенськими горами й небесами.
Параліч усіх її членів зробив її безвольною й слухняною, аж поки не вразив у найсолодшому місці гострим болем і скриком «ой!»…
Окрім тривалого болю й раптово виплюнутої на живіт липкої та гарячої чоловічої слини, вона не відчула нічого іншого, що могло би змусити думати про це з приємністю. Та знову з ніжністю піддавалася нетерплячому Коляєвому тілові, як виноградна лозина: він тепер був її чоловіком.
— …Оце й усе, зозулько… — вдячно гладив лице Коляй. — Оце й усе… А ти боялася…
— А деревце? — мляво запитала по всьому.
— Деревце зробимо завтра. — Коляй накривав її коцом, підсуваючи під голову кептар. — Передрімаємо тут. Юрко спить у криївці. А я повартую. Спи… — поцілував її в чоло.
Корнелія хотіла щось сказати, та легкий сон облетів круг неї, як пташка. Вона лиш обгорнула рукою Коляєві груди, уткнувшись головою під пахву.
«Скажу завтра», — ліниво вхопила останню думку.
ПРОКИНУЛАСЯ КОРНЕЛІЯ від холоду.
Не розплющуючи очей, пошукала рукою круг себе.
Пусто.
Скрізь пусто.
Схопившись із лежанки, боялася розплющити очі.
Знову обмацала круг себе: бесаги… ще одні бесаги… вкритий росою коц… черевики… зрубаний верх смерічки…
Нерозуміюче дивилася в ранішню даль, намагаючись щось згадати.
Вона тричі закувала зозулею.
Тихо.
Лише шумить над скалою ліс і бемкає з гука вода в долину.
Знову закувала зозулею. Нічого.
Тоді обійшла один бік скали.
Ні сліду.
Спустилася до гука.
Вхід у криївку закритий. По тому, як лежав камінь перед входом, Корнелія зрозуміла, що там нікого немає.
Вона витратила добрий шмат часу, поки відсунула брилу, щоб зазирнути всередину. Звідти війнуло затхлістю й вогкістю. Тут давно не пахло живим духом.
Корнелія зашпорталася за залізний прут, що лежав відразу за входом. Це був знак: сюди ніхто не заходив.
Вернула на місце камінь, прикинула листям затоптану землю. Голосно, так голосно й протяжно, що, здавалося, пересилила шум водоспаду, свиснула.
Раз.
Удруге.
Глуха луна вдарила в скалу й вернула назад.
Корнелія кинулася до бесагів. Усе на місці, крім харчів і двох капелюхів. Дзеркальце з фарбованим півнячим пером блиснуло в траві.
Доходило туго, але цілком ясно: Коляй з Юрком лишили її саму. Вовкам, ведмедям, мисливцям у погонах.
Не може бути! Вони десь тут…
— Коляю-ю-у-у! — не криючись, гукнула щосили.
— ю-у-у… — озвалася скала.
її болів низ живота й не слухали руки. Серце гупало на весь ліс. Кожна крапля роси, що падала з дерев, дзвеніла, як цвях об домовину.
— Юрку-у-у! — кричала, тримаючись за бука. — Юрку-у-у…
Настав ранок. Зійшло сонце, а з ним — зійшла роса з дерев і трави. А Корнелія лежала долілиць, обіймаючи обома руками пожухлу з учорашньої ночі папороть.