Великі сподівання - Чарльз Діккенс

Але скоро він підхопився і, спритно обтерши лице губкою, знову напосів на мене. І тоді мені випало вдруге так само сильно здивуватись, коли я побачив, що він знов беркицьнувся горілиць і лежить, втупившись у мене підбитим оком.

Його завзяття викликало у мене велику повагу. Здавалося, сили у нього було небагато, і він ні разу не вдарив мене боляче і безнастанно падав на землю, але щораз умить схоплювався, обтирався губкою чи надпивав води з пляшки, захоплено розігрував власного секунданта згідно з усіма правилами і кидався на мене так задьористо, що я думав: ну, тепер мені капець. Він уже весь був у синцях,- бо, як не прикро, а мушу зізнатись, що лупив я його дедалі дошкульніш,- але схоплювався знов, і знов, і знов, поки нарешті добряче гепнувся головою об стіну. Проте й після цього критичного моменту він таки звівся на ноги і став кружляти туди-сюди, не тямлячи, де я, аж кінець кінцем упав навколішки, дотягся до губки й підкинув її вгору, спромігшись при цьому видихнути:

- Це значить - ти переміг.

Він виглядав таким хоробрим і безневинним, що хоч це й не я завинив у нашій сутичці, від перемоги я відчув усього лише понуру задоволеність. Ба навіть більше: мені неясно пригадується, що, одягаючись, я здавався собі хижим вовченям чи якимось іншим диким звірям. Але хоч би там як, а я одягся, кілька разів при тім похкюплено [98] витерши своє закривавлене лице, і сказав: «Може, тобі допомогти?», на що він відповів: «Ні, дякую». Я тоді: «Ну, то бувай», а він: «Бувай і ти!»

Коли я вернувся на подвір'я, Естелла чекала мене з ключами в руках. Але вона не спитала, ні де я був, ні чому примусив її чекати, а обличчя у неї розчервонілося, немов сталося щось таке, що привело її в захоплення, і, замість рушити до хвіртки, вона ступила назад у передпокій і покликала мене:

- Іди сюди! Можеш поцілувати мене, коли хочеш.

Вона підставила мені щоку, і я поцілував її. Чого б я тільки, мабуть, не зробив, щоб поцілувати її у щоку! Але я відчував, що цей поцілунок наче дрібна монета, кинута простому селюкові, що він нічого не вартий.

Гості на день народження міс Гевішем, карти, бійка - це тривало так довго, що, коли я підходив додому, на тлі чорного нічного неба вже пробивалося світло маяка з піщаної коси, а з кузні Джо слалася через вулицю вогняна стежка.

Розділ 12

Мене дедалі дужче непокоїв образ блідого паничика. Що більш я думав про бійку і згадував, як він падав горілиць, щоразу покриваючись усе новими набряками й синцями, то певніше відчував, що це мені так не минеться. Кров цього блідого паничика лежала на моєму сумлінню, і закон неминуче мав мене покарати. Не уявляючи собі виразно, як саме це здійсниться, я був, проте, переконаний, що сільським хлопчиськам не можна безкарно блукати околицею, вдиратися в оселі благородних людей і лупцювати віддану науці англійську молодь. Протягом кількох днів я навіть намагався далеко не відходити від дому, а, виконуючи яке-небудь доручення, з якнайбільшою осторогою й тремтінням визирав за кухонні двері, щоб не наткнутися ненароком на тюремників з в'язниці графства. Ніс блідого паничика заплямив мені штани, і я серед ночі силкувався змити з них це свідчення власної провини. Пальці мої пообдирались об його зуби, що змушувало мене щосили натужувати уяву, придумуючи всякі неймовірні способи, як одвести від себе цей фатальний доказ, коли я постану перед судом.

Страхи мої досягли апогею у той день, коли я мав знову відвідати ті місця, де скоїв злочин. А що, як у засідці за хвірткою критимуться представники правосуддя, спеціально прислані з Лондона? А що, як міс Гевішем надумає самочинно відомстити за насильство, скоєне в її домі, і підведеться в тому своєму савані, вихопить пістолета й застрелить мене на місці? А що, як підкуплять хлопців і вони цілою ватагою нападуть на мене у броварні й заб'ють на смерть? Щодо самого паничика, то я, здається, не піддавав найменшому сумніву його непричетність до цих виявів помсти: вони мені незмінно уявлялися виплодом зусиль його нерозважливих родичів, роз'ятрених станом паничевої фізіономії і обурених з чисто родинних міркувань.

А проте йти до міс Гевішем таки треба було, і я пішов. І що ж? Моєї сутички з блідим паничиком так наче й не бувало. Ніхто не згадав про неї бодай натяком, та й самого її співучасника я ніде не виявив. Хвіртка знов стояла отвором - я обходив увесь садок і заглянув навіть у вікна флігеля, але мій погляд затримали зачинені зсередини віконниці на них, і ніде не було аніякісіньких ознак життя. Тільки в закутку, де сталася наша битва, я натрапив на деякі сліди існування паничика. То були плями засохлої його крові, і я притрусив їх землею, аби сховати від людських очей.

На широкій площадинці між кімнатою міс Гевішем і тією залою, де стояв довгий стіл, я побачив легке садове крісло на коліщатках, яке возять, підштовхуючи ззаду. Воно з'явилося тут після моїх попередніх відвідин, і вже того самого дня я почав виконувати своє нове доручення - возити у ньому міс Гевішем (коли вона втомлювалась ходити, поклавши руку мені на плече) кругом по її кімнаті, через площадинку й по тій другій, більшій кімнаті. Ми знов і знов кружляли в цих своїх прогулянках, які часом тривали години зо три без перерви. Я так і кажу у множині- «прогулянки», бо їх виявилося чимало: річ у тім, що зразу ж було ухвалено, що я приходитиму возити міс Гевішем через день, та й узагалі я тепер збираюся коротенько розповісти про цілий період свого життя, що тривав добрих вісім, а то й десять місяців.

Коли ми потроху призвичаїлися одне до одного, міс Гевішем стала балакучішою зі мною і не раз розпитувала мене, чого я навчався та ким думаю стати. Я казав їй, що, мабуть, піду в підмайстри до Джо, і особливо налягав на тому, що нічого не знаю, а хочу знати все,- надіючись подумки, чи не зохотиться вона якось допомогти мені [100] в цьому. Але вона такого бажання не виявляла - навпаки, неуком я навіть був їй начебто любіший. І і'рошей вона ніколи мені не давала, ото