Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
Як на свої шість місяців, Джеррі знав і дуже багато, і заразом дуже мало. Він розумів — хоча й не думаючи про те й не усвідомлюючи того, — чому Бідці, його мудра й розумна мати, тільки сидить та виє, а не стрибне в воду й не попливе за ним. Вона боронила його, мов левиця, коли велика пуарка (таке сполучення звуків, чи то слово, разом із рохканням і кувіканням, у словнику Джеррі означало свиню) хотіла зжерти його, загнавши в кут під будинком на високих палях. І коли кухар, проганяючи Джеррі з кухні, вдарив його палицею, вона теж стрибнула на чорношкірого, мов левиця, і дістала палицею по писку, але не відступила, не заскавчала з болю, а повалила кухаря й качала долі між кухонного посуду, поки її, не зважаючи на гарчання, відтяг сам містер Гегін. Він одначе зовсім не розсердився на неї, а ще й нагримав на кухаря, що насмів зняти руку на собаку, яка належить богові.
Джеррі знав, чому його мати не стрибнула у воду й не попливла за ним. Солона вода, море, як і всі лагуни, з’єднані з ним, були табу. Власне, такого слова, «табу», не було в словнику Джеррі.
Та його зміст, його значення було відбите в нього у свідомості як-найяскравіше. Щось невиразно, але владно підказувало йому, що для собаки лізти в солону воду не просто погано, а що це страшна, згубна річ і призводить до того цілковитого кінця життя, уявлення про який туманно мріє в собачій голові. Бо в тій воді нечутно плавають, то на поверхні, то виринаючи з глибин, великі лускаті потвори зі здоровезними пащами й страхітливими зубами, і вони хапають та ковтають собак так легко, як кури містера Гегіна хапають та ковтають кукурудзяні зернята.
Він часто чув, як його батько й мати на пісочку, в безпеці, люто гавкали, виливаючи свою ненависть до цих жахливих житців моря, коли ті виринали на поверхню води біля самого берега, наче пливучі колоди. Слова «крокодил» у словнику Джеррі не було. У його свідомості зберігався тільки образ пливучої колоди, яка різниться від звичайних колод тим, що вона жива. Джеррі чув, пам’ятав і впізнавав багато слів, і вони служили йому точним знаряддям думки, як і людям, тільки що від природи він не міг їх вимовляти; однак у своїх думках він радше користався зоровими образами — так, як люди, наділені мовою, користуються словами. Адже й люди, хоч вони володіють мовою, теж хіть-нехіть часом удаються в думках до зорових образів, що заступають і доповнюють слова.
І можливо, що образ живої пливучої колоди, зринаючи у свідомості Джеррі, тонше й повніше відбивав ту істоту, ніж слово «крокодил» та пов’язаний із ним образ у людській свідомості. Бо Джеррі таки знав про крокодилів більше, ніж звичайно знають люди. Він міг зачути крокодила нюхом із дальшої відстані й виразніше, ніж будь-хто з людей, ніж навіть прибережний чи лісовий тубілець. Він міг футів за сто попередити про грізну тварину, що, вилізши з лагуни, лежала на м’якій підстилці джунглів тихо й нерухомо, а може, навіть спала.
І мову крокодилів він знав краще, ніж будь-хто з людей. Він мав більше засобів і нагод пізнати її. Він розрізняв багато їхніх звуків, схожих на рохкання чи булькання, й умів за ними визначати, коли крокодили сердиті, коли вони налякані і коли їдять чи паруються. І ті звуки були цілком певними словами в його словнику, як людські слова в людському. Ті крокодилячі звуки були для нього знаряддям думки. Так само, як людина, він користувався ними, коли зважував, обмірковував, вирішував, як йому повестися, що зробити, або знов же, як людина, ліниво вирішував не робити нічого і тільки відзначав собі в думці те, що діялось довкола, але не вимагало, щоб якось на нього реагувати.
І все ж таки багато чого Джеррі не знав. Він не знав величини світу. Не знав, що оця лагуна Меріндж, ззаду обмежена високими лісистими горами, а від моря відгороджена рядком коралових острівців, — ще не вся земля. Він не знав, що це тільки клаптик великого острова Ізабелу, а Ізабел — тільки один, і то не найбільший, з цілої тисячі Соломонових островів, що їх люди позначають на картах як купку цяточок у безмежжі Тихого океану, на самому його південному заході.
Правда, йому трохи мріло в голові, що десь іще існує щось. Але ті «десь» і «щось» були повиті таємницею. Звідти час від часу раптом прибували речі, яких перше не було. На плантації Меріндж несподівано з’являлися кури, пуарки, коти, яких він раніше не бачив. А раз навіть принесло якісь зовсім невідомі й чудні створіння, чотириногі, рогаті, з довгою шерстю; їхній образ, відбитий у його мозку, у людській свідомості асоціювався б зі словом «коза».
Так само було й із тубільцями. Вони враз з’являлися хтозна-звідки, з того невідомого «десь» і «щось», про яке він не міг нічого знати, рославі, чорні, ходили по плантації Меріндж із пов’язками на стегнах і кістяними шпильками, простромленими крізь ніс, а містер Гегін, Дербі та Боб приставляли їх до роботи. Джеррі сприймав як належне, що їхня поява завжди збігалася з прибуттям «Еренджі». Він ще знав, що й зникають вони з Мерінджа так само тоді, коли «Еренджі» відпливає, та й годі.
Джеррі було байдуже, звідки вони з’являються й куди зникають. Він ніколи тим не цікавився й не пробував розгадати цієї таємниці. Він приймав ці події майже так, як те, що вода мочить, а сонце гріє. Так були влаштовані життя і світ, відомі йому. Він тільки неясно усвідомлював, що існує щось поза тим світом, — до речі, так самісінько більшість людей неясно сприймають таємниці народження та смерті й усе те, що лежить за межами їхнього життя і чого вони не здатні до кінця збагнути.
Вірте чи не вірте, але купецький і вербівний кеч «Еренджі», що плавав у водах Соломонових островів, можливо, означав для Джеррі таке саме таємниче судно, що сполучує два світи, як у давнину для людей той човен, що на ньому Харон перевозив душі через Стікс [3]. Люди прибували з нічого. І відходили в ніщо. А прибували й відходили вони завжди на «Еренджі».
І ось тепер, розпеченим до білого тропічним ранком, Джеррі й сам плив до «Еренджі» на вельботі, під пахвою в містера Гегіна, а на березі Бідці виливала своє горе й
