Гордієві жінки - Жанна Куява

«Аж-ня[8] шкода, що сьогодні неділя й приїдуть гості, так би бродила зараз босяком по берегу», – випурхнула й відлетіла геть жвавою птахою Ліїна думка.

Дівчина була вбрана в довгу, до п’ят, малахітову спідницю-плісе з цупкої шерсті в розкидані по всій довжині малопомітні тьмяні ромби, у коротку теракотову тужурку з неміцного шкірозамінника, на ногах мала рижі черевики на товстих підборах із темно-зеленавими – у тон спідниці – шнурівками. На її шиї була цеглова з квітчастим візерунком українська хустка. То – ще бабин подарунок.

День був недільний, сестри виглядали довгождану гостю, тож нарядилися із самого ранку.

Лія, хоч зовні була яскравою і примітною, поводилася, як завше, скромно й нерішуче. Здавалося, ця дівчина без застороги й крок ступити боїться, бо так у всьому, а найбільше в собі, сумнівалася. Навіть тепер, коли захотіла, як ніколи раніше (чи не для цього ця неділя така тиха?), поговорити з Мією, трималася тихо й обачно: слова добирала, думки, мов борошно через сито, просіювала, аби нікого не образити, сестру не роздратувати, себе не скомпрометувати.

– Гарна ця осінь, правда? – перепитала сестру-близнючку – не знала, з чого почати балачку, що вихвачувалася з неї, як із хмиззя вогонь.

Мія тим часом не зважила на запитання сестри, бо знічев’я взялася кружляти по берегу, наспівуючи англійською (сама переклала) народну пісню «При долині мак, при широкій мак».[9]

– Не думала, що так сильно все це любитиму, – знову звернулася Лія до Мії, хоч сама дивилася вдаль, задумано обпершись у стовбур. Вона часто так робила: вглядалася в те, що ледь виднілося. – Чи ні, – виправилася, – що коли згадуватиму дитинство, відчуватиму, як сильно насправді я все це любила й люблю, – чітко додала, хоч і неголосно.

Лія мала на увазі, що рідне, вочевидь, дається людині взнаки саме так: дивишся на щось із минулих років і згадуєш себе в тому часі, згадуєш і дитинієш, дитинієш і малієш. Коли малієш, то по-особливому зворушливо почуваєшся, відтак розумієш: любиш те, про що згадуєш. А те, що любиш, те сприймаєш за рідне. З чим ріднишся, те любиш. Тому рідне – то завжди любиме.

Але сестрі вона цього не сказала, лише запитала, не зводячи погляду з далини.

– А ти?

– Що я? – перепитала Мія, далі мугикаючи пісню під ніс. Попри дзеркальну схожість із сестрою, вона була вдягнена геть інакше – у все чорне й шкіряне. Співаючи восени весняно-літню співанку, та ще й англійською, вистукуючи народні мотиви підошвами стильних ботів чоловічого крою, закидаючи раз по раз продовгуватими полами доладного піджака з гострими широкими комірами й ляскаючи долонями по приталених лискучих штанях, вона скидалася на іноземку, яка приїхала в Україну вивчати звичаї та культуру. Ці поєднання, на перший погляд, здавалися несумісними, дисгармонійними, недоречними, сміховинними. Та вже за кілька хвилин погляд ніби прикипав до цієї дівчини. Мія чарувала не тільки розкутими рухами, яскравою вродою і тонким станом. Вона вабила якраз незрозумілістю своїх дій, якоюсь невидимою внутрішньою свободою та невагомістю, що їх старанно приховувала, бо виказувати справжність її не навчили, а за життя діда-баби й суворо забороняли. Було в Мії щось від пташиного духу. Від неї віяло полем, невловимістю, летом.

Лія напише в щоденнику про сестру:

Іноді мріється стати пташкою. Щоб долетіти туди, куди найбільше хочеться. І щоб приблизитись до неба – то найвірогідніше. Пташка дивиться з вишини вниз, і те, що тут, поміж нас, їй видається таким малим і таким незначущим. Бо хіба є щось вищим за саму високість? За те, що наближує нас до неба?… Тому так хочемо мати крила, щоб піднятися над собою і глянути звідтам долу і впевнитися, якими насправді ми всі є малими. А те, чим зазвичай переймаємося, взагалі стає нічим, коли б раптом злетіти…

Пташці багато не треба, вона з малим почувається щасливо. Тільки б крила й можливість літати. Тільки б вільна. І тільки б висота.

Якби жінка була пташкою…

Була би тоді самодостатньою…

Мабуть.

Іноді Мія скидається на пташку.

А може, і є нею. Та тільки – зсередини.

Чи вродилася такою, чи стала…

Невідомо.

Поки.

До того ж Мія мало залежала від емоцій, могла змінювати їх щохвилинно і не підкорятися їм. Бувало, нагадувала дику кішку, а траплялося – хатню пестунку. Мала характер м’який і невимогливий, але й задирчастий, непостійний. Часом приковувала до себе увагу, мов метал, розпечений вогнем, а іноді холодила сказаним, як зледенілою водою. Мія була непояснимою, як сама любов, невгамовною, ніби вітер.

Утім, було й те, від чого вона залежала, як і сестра-близнючка. І це – дитинство.

Нині, й далі по-незвичному співаючи й чудно тупаючи-пританцьовуючи на сируватій землі, замість відповісти сестрі, зупинилася, перекинулася на серйозну, запитала:

– Що ти зараз згадуєш, Ліє? – Підійшла ближче.

Лія уважно роздивилася простору даль. Зауважила: на тамтому березі якийсь молодик, орудуючи вправно фотоапаратом, знімкував зів’ялі квіти й присохлу траву. Дівчина добре це запримітила, бо які ще світлини можна робити на куцому вигоні, де ні людей, ні дерев, ні плодових кущів, на відміну від «зарослів» поруч із їхнім будинком. По той бік річки стояла одна, знай, стомлена трава й сумні одцвілі стебла.

– Згадала, як ти малою загубила сережки на тому березі, – відповіла Лія. І хутко продовжила: – Бабині срібні гранатові. Як ми тоді боялися, що дід нас через це до хати не пустить… Як ми ті сережки шукали в піску до самої ночі…

– …і не знайшли. Ага, було таке, пригадую, – бадьоріше за сестру мовила вбрана в чорне близнючка, доповнивши: – Ти так сильно тоді злякалася, що дід мене наб’є! А я якось спокійніше до того поставилася… Ну, випали сережки з кишені… То ж не я упала з дерева, хоча сотню разів те могло статися… – Зирнула в темну пащу ясена, широко засміявшись і продемонструвавши рівність своїх красивих зубів. – Ото за це він мене точно відлупив би ломакою, – додала.

– Думаю, не тебе…

– Ну, так, бабу Устю, – виправилася Мія.

– І нащо ти зняла тоді з вух ті сережки? – вела своє Лія.

– Бо думала, що в кишені ліпше збережуться, ніж на моїх вухах, – знову лунко