Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс

Гальярдо посидів ще трохи, бо не хотів знову здибатись у себе в номері з цим шанувальником та його дітьми. Потім глянув на годинник. Тільки перша! Скільки ще часу до кориди!..

Коли він вийшов з їдальні й попрямував до сходів, з комірчини швейцара вибігла жінка, запнута старою шаллю. Вона спинила тореро з рішучою фамільярністю, не зважаючи на сердиті окрики готельної обслуги.

— Хуанільйо!.. Хуане! Ти впізнаєш мене?.. Я Каракола, тітка Долорес, мати нещасного Лечугеро.

Гальярдо усміхнувся до старої: вона була чорна, маленька і зморшкувата, з відьомськими очима, що палали, немов жарини, балакуча і метушлива. Знаючи, чим закінчиться її торохтіння, тореро потягся рукою до жилетної кишені.

— Убогість, сину! Такі злидні, що й жити не хочеться!.. Почула я, що «ти сьогодні виступаєш та й кажу собі: „Піду побачуся з Хуанільйо, він не міг забути матері свого нещасного товариша…“ Ох, який же ти гарний, цигане! Недарма так упадають за тобою жінки, чортів сину… А я живу зовсім кепсько, хлопче. Навіть сорочки на тілі не маю. Зранку ще й ріски не було в роті, лише випила ковточок касальї. Мене тримають із жалості в домі Пепони, ми ж бо з нею землячки… з одного села. Заклад у неї дуже пристойний — по п’ять дуро беруть. Приходь до нас, тебе там зустрінуть із радістю. Я причісую дівчат та виконую всякі доручення сеньйорів… Ох, якби був живий мій нещасний синок! Ти пам’ятаєш Пепільйо?.. Пам’ятаєш той день, коли він загинув?

Гальярдо тицьнув у суху долоньку Караколи дуро і не знав, як спекатися цієї балакучої старої, чий голос уже затремтів од стримуваного плачу. Клятуща відьма! Перед самою коридою прийти нагадати йому про бідолашного Лечугеро, давнього товариша, якого бик штрикнув рогом у серце — і той помер прямо на його очах, на арені містечка Лебріха, коли вони виступали там удвох як новільєро![8] Стара віщунка лиха! Гальярдо відштовхнув жінку, але та з легковажністю пташки вже забула про своє горе і голосно та весело заходилася вихваляти хоробрих хлопців, мужніх тореро, які забирають у публіки гроші, а в жінок — серця.

— Ти гідний самої іспанської королеви, красунчику. Нехай сенья[9] Кармен пильнує… А то вхопить тебе якась дівчина та й не відпустить… Дав би ти мені квиточок на сьогодні, Хуанільйо! Ох і кортить побачити, як ти уб’єш бика, мій любчику!

Крики старої та її підлесливі вихваляння насмішили всю обслугу готелю і зламали сувору заборону, яка утримувала під дверима на вулиці юрмисько цікавих та волоцюг, що збіглись подивитися на тореро. Відтрутивши слуг, до вестибюля ринув цілий натовп жебраків, усяких нероб та продавців газет.

Малі шибеники з паками друкованого паперу під рукою зривали з голови кашкета і фамільярно вигукували:

— Оле Гальярдо! Слава героям!

Найсміливіші хапали його за руку, міцно потискували її і довго трясли, намагаючись якомога довше торкатися до великого національного героя, чиї портрети не раз бачили в газетах і журналах. Потім, прагнучи, щоб промені слави упали й на товаришів, умовляли їх галасливо й нецеремонно:

— Потисніть йому руку! Він не розсердиться. Ви ж бачите, який це чудовий хлопець!..

У своєму шанобливому захваті вони ладні були впасти перед матадором навколішки. Волоцюги з густою щетиною на обличчях, в обшарпаних, колись ошатних, костюмах поводилися інакше: вони човгали навколо свого божества розлізлими черевиками, скидали перед ним засмальцьовані капелюхи і, звертаючись до нього майже пошепки, називали його доном Хуаном, щоб відрізнити себе від охопленого бурхливим захватом непоштивого наброду. Нарікаючи на свою бідність, вони просили в Гальярдо подачку, а найзухваліші, — вдаючи з себе любителів, — квиток на кориду, з наміром відразу ж його продати.

Гальярдо сміючись відбивався від цієї навали, що притиснула його до стіни. Готельна обслуга була безсила визволити тореро, до того ж вони відчували майже страх і мимовільний захват перед такою популярністю. Гальярдо нишпорив у кишенях і навмання тицяв монети в жадібно простягнені руки, аж поки в нього не лишилося жодного мідяка.

— Нема уже нічого! Скінчилося вугіллячко!.. Пустіть мене, розбишаки!

Він прикинувся сердитим, хоча насправді його тішила така популярність, легко проштовхався своїми дужими плечима крізь натовп і кинувся навтіки, стрибаючи вгору сходами зі спритністю, властивою всім тореро. А тим часом готельні слуги, яких уже ніщо не стримувало, випхали гурт цікавих за двері.

Проминаючи кімнату, яку займав його слуга, матадор побачив крізь прочинені двері, що Гарабато вже порпається в скринях та валізах, готуючи вбрання для кориди.

Коли Гальярдо опинився сам у своєму номері, де й поділося веселе збудження, викликане в ньому навалою шанувальників. Попереду найтривожніші години, останні години перед виходом на арену, коли його завжди змагає непевність. Міурині[10] бики і мадридська публіка!.. Коли небезпека була зовсім поруч, вона ніби п’янила Гальярдо, і він ставав ще відважніший, але тепер, наодинці з собою, його, як завжди, охопила гнітюча тривога, якийсь первісний невиразний страх.

Він почував себе геть розбитим, наче на нього раптом навалилася вся втома безсонної минулої ночі. Хотів був упасти на одне з ліжок, що стояли в глибині кімнати, але тривога перед близькою небезпекою, незнаного і таємничою, зразу ж і розвіяла сонливість.

Гальярдо неспокійно заходив по кімнаті, припаливши нову гаванську сигару від недопалка щойно викуреної.

Сьогодні для нього починається мадридський сезон… Яким він буде? Що казатимуть вороги? Як виступлять суперники-матадори?.. Він уже заколов чимало міурців — зрештою, нічого надзвичайного в них немає, бики як бики. Так-то воно так, але майже всі його товариші, котрі полягли на арені, стали жертвами биків із цього стада. Клятущі міурці! Недарма ж і він, і