Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

Двадцять років виховував своє стадо, а виховання, як виявилося, не встояло перед натурою, яку успадкували мужики від своїх підлих предків.

Не раз у дискусії з сином, який захлинався від захоплення всім новим, що творилося в Німеччині та Італії, зокрема всім, що стосувалося виховання фашистської молоді, виступав проти расистських концепцій штучного створення надлюдини, але після сьогоднішнього інциденту з Петриком Ілакович готов був погодитися з Славком, що піднести морально і фізично народ можна тільки численністю дітей, спадково найкращих, та малодітністю чи бездітністю спадково менше вартних.

— Єресь, — промовив уголос, злякавшись власних думок. — Зачекайте, Петрику, — відкликав старшого брата з-під хвіртки, — передайте тій громаді, що резиденція, господарські будинки, оцей сад, що бачите, належить не мені, а громаді, хоч сад, як пам'ятаєте, я сам садив. Це не моя власність. Завтра я помру, то їмосць не зможуть цього будинку ні винаймити, ні продати. Це саме можна сказати про сад і поле. Все це — громадське і церковне. Я тут тимчасовий квартирант. То з якої рації я маю ремонтувати чужий будинок? Буде з мене того, що на не своєму грунті розвів ось який сад…

— Та чи я їм таке не говорив, прошу єгомосця? Отими самими словами. Як би мені єгомосць їх з губи виймили, — але, зміркувавши, що воно, можливо, нечемно виглядало б, щоб отець парох виймали слова з його мужицького рота, злагіднив картину, — от як би отець у мене позичили…

— А що вони на те?

— Вони сказали… Я знаю, що воно не так, але я передаю їхні слова… вони сказали, що отець і так комірне не платять, а печі потріскалися не самі від себе, а від того, що в них занадто гайцувалося.

— Не плачу комірне, кажете?

— Ще казали, прошу єгомосця, що навіть у святім письмі стоїть, щоб не відбирати хліба у дітей і не кидати…

— Досить, Петрику. Ідіть з богом.

Пустившись кілька кроків вниз по доріжці, отець Сидір знову зупинився. Мав перед очима далеку перспективу карпатських верхів, що своїми білими шапками зливалися з небом, кручену блакитну стрічку ріки внизу, панораму з птичого льоту половини села з солом'яними всуміш з бляшаними блискучими покрівлями, симетричний зелений прямокутник цвинтаря, білий від сонця гостинець, і не містилося йому в голові, як могли так змінитися світосприймання його парафіян, коли у природі така статичність (хоч і відразу признав це слівце неправильним якраз по відношенню до природи). Но, скажемо для більшої ясності, такий статус кво.

«І що я міг би відповісти, коли б мене поспитали: «Як же ж ти, душпастир, прогледів процес революції, що відбулася у світогляді твоїх парафіян? Як це можливо?»

Можливо, — відповів би отець Сидір, — тому можливо, що досі не мав я підстав, тобто жодних зовнішніх познак, для тривоги чи хоч би підозри. У відвідуванні церкви фреквенція[2] не уменшувалася. Може, так можливо, трішки менше ревними стали (особливо молодь), коли йшлося про сповідь. На треби давали по-давньому, хоч коли критично віднестися до справи, то не зменшилася лише загальна сума, а фактично скупі до наруги датки бідноти покривалися щедрими жестами багатших газд. До розмови з Петриком не придав цьому моментові особливого значення, а тепер підніс його до проблеми: чому, звідки, яким робом?

Не видавалися б вони йому такими підлими, коли б раніше коли-небудь проявляли своє обурення, коли б не погоджувались з ним, вигукували, сперечалися, протестували чого-небудь, а так усе здавалось миром…

Аж раптом — така змова проти свого довголітнього душпастиря.

Ех, забув отець Сидір передати через їхнього парламентера, що йому, парохові Вільхівців, не йдеться про грошовий видаток у цьому випадку, а про стабільність раз прийнятого порядку.

Що за тупі голови! Слухайте, ви, баранячі голови: часто, як самі бачите, їде поїзд порожняком. Ні кондуктор, ні машиніст, ні діжурний по вокзалу люди не без серця, але нікому з них і в голову не прийде взяти без квитка немічну людину чи маму з дитиною тому, що вони бідні. А тамтим теж на думку не збреде проситись під'їхати задармо, бо добре знають, що це протизаконно.

Яка з того моральна поука, мої парафіяни? Та така, що закон є закон, а коли б ви, прості мужики, знали латинь, то я сказав би вам: «Лекс дура, сед лекс»[3].

Розмова з Петриком зіпсувала Ілаковичу ніч. Згадав між іншим і те, як ще торік на тризні у Річинських давав іншим священикам рецепти від комуністичної зарази. Був серед них наче гірський мольфар[4], що тільки один знав таємницю, яка давала йому силу відвертати нещастя від його парафії.

Пустився повільним кроком по стежці (хоч який лагідний схил, а все-таки під гору підніматися буде йому важкувато), роздумуючи, як йому вийти з цього заплутаного становища без шкоди для власної гідності.

Відремонтувати на свій кошт пекарську піч і визнати себе переможеним? Але ж перед ким? Перед тією черню? Воювати з ними за таку, по суті, дрібницю — це погубити свій авторитет і підірвати до решти довір'я до себе як до душпастиря. Тим паче, що мужичія не зрозуміє основного: в цьому спорі не йдеться отцю Сидорові про грошовий видаток, а про принцип.

Відкласти цю справу, щоб час її вирішив, теж не можна, бо піч розвалиться і тоді він буде змушений алярмово ставити її за власний кошт. Як же бути?

Хіба — припливла на думку крайня остаточність — змінити парафію? Та відчув, що це неможливе для нього: таким дорогим, врослим у серце став йому цей клаптик землі.

Ніколи-ніколи не зміг би замінити цього саду на якусь пустелю, чи старі червосточені дерева, або на нікудишній молодняк. Якщо б взагалі могла бути мова про зміну, то тільки на місто.

Місто! Тротуар, електрика, ванна, кіно, а головне — інтелігентне товариство. Але хто заміняється з ним на місто, коли тепер кожний третій священик, використовуючи найрізноманітніші приводи, втікає з села. Один з отців, аби дістатись до Львова, вистарався навіть посвідки від психіатра для своєї дружини!

Майже тому тридцять років обіцяв Сидір своїй молодій дружині, що тимчасово поживуть на селі, а потім переїдуть до міста, де він займе місце катехита в котрійсь з середніх шкіл. Та бач, як воно затяглося, оте «тимчасово»…

З-за рогу плебанії показався листоноша. Власне кажучи, син листоноші. Батько привозив пошту з сусіднього села, а розносили її по селу діти: два хлопці і дівчина, — всі у шкільному віці, бо листоноша сам був неписьменний.

Резиденцію і школу, взагалі