Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

Італієць звів його на ноги, силоміць одірвавши від одного з надгробків, що їх було виставлено в салоні, так само як у матрацних майстернях виставляють матраци, а в меблевих майстернях — ліжка.

— Ні, сеньйори, я не збираюся ставати на якір, хіба коли помру! — кричав цей чоловік, заходячи в «Одноденний цвіт» по тому, як постояв, ледве тримаючись на ногах, перед пивничкою і посоловілими очима розшифрував напис на стіні. — Якщо ви думаєте, що я стану на якір тут, то ви по… по… по… по…

— «По подрузі Ікс журиться», — у тон йому сказав господар пивнички.

— Мене охоплює такий жаль, аж смішно, але хіба я в цьому винен? Мене охоплює жаль за сеньйорою Ікс… Моя жіночка, сеньйора Ікс, повернулася до Мехіко… Бідолашна, вона мене так кохала, як була жива, а мертва вже не кохає, я вже їй не подобаюсь, а найгірше те, що… Ет, та хіба висловиш своє горе надгробкові, камінній плиті, хресту, мороку, порожнечі? — Помовчавши, він утер заслиненого рота рукавом плаща, уважно оглянув гудзики на ньому й додав: — Ну що ж. Написали, то вже нехай… Але щоб я став на якір тут… не діждетесь! Я заходжу до вас тільки тоді, коли когось із моїх привозять туди…

— Атож, саме тоді, — спокійно мовив господар, кладучи на тарілку очищену редьку. — Покійникові, будь ласка, місце навпроти. Там усім заправляє катюга Тенасон. Це недалечко — тільки перейти вулицю. І не тільки привозять, а ще й ховають.

— Не стану тут на якір… ні… не стану, — торочив своє п’яний, голова йому хилилася на груди, пасма волосся спадали на лоба. — І там ні! — скрикнув він, звівши голову й вищиривши зуби в похмурій посмішці. — Навпроти, на тому кладовищі — нема дурних! Ні тут, ні там… Тепер мені бракує тільки еліксиру!

І, підступаючи до господаря, загорлав:

— Один еліксир, чуєш, ти?

І, бачачи, що той стоїть непорушно, з кам’яним обличчям, докинув:

— Ти мене дратуєш, розумієш? Дратуєш!

— Якщо я тебе дратую, то ти мене виводиш з терпіння!

— Якщо я тебе виводжу з терпіння, то ти мені осоружний.

— Якщо я тобі осоружний, то ти мені гидкий!

— Якщо я тобі гидкий… то ти мені схожий на осла, який тільки й знає, що кричить: «І-а! І-а!»

Якби господарева дружина, що саме верталася з кухні, тримаючи в руках гарячий гарбуз, з якого парувало мачо, й перебирала по ньому пальцями, наче грала на клавішах музичного інструмента, бо їй страшенно пекло, — не надійшла вчасно, її чоловік роздер би п’яницю на шматки. Вона стала, спритна, гнучка, між ними й закричала:

— Не брудни рук об цю погань! Починають з дурних балачок, а кінчають тим, що мало не вбивають один одного. Випий мачо і не звертай на нього уваги!

Ще ніколи не бачила вона свого чоловіка таким лютим. У людей, як і в тварин, бувають такі хвилини, коли розливається жовч, і вони стають мов несамовиті. Причини різні: неоплачені боргові зобов’язання, неприємності з поліцією через напис «Краще стати на якір тут, ніж навпроти», страх через залишені в заставу речі… Муха й та часом дратує, а тут тобі просто в обличчя, до того ж безкарно, кажуть, що ти осел і кричиш, як осел.

— Випий мачо… — повторила жінка, бачачи, що її чоловік трохи заспокоївся, і мовила ще лагідніше: —Зроби таку ласку твоїй Смаглявці, годі тобі сердитись!

Не беручи гарбуза, але й не відмовляючись сьорбнути мачо, — поживного, як шоколад, напою з кукурудзяного борошна, какао та цукру, що його п’ють, коли він гарячий, бо тоді він найкраще засвоюється, — господар перебіг лютим поглядом по сумирних п’яничках, завсідниках його пивнички, й закричав:

— А ви тут на якого біса? Невже ніхто з вас не насмілиться викинути звідси цього паскудника? Невже я сам маю це робити? Розтовкмачте йому на вулиці, хто з нас двох осел. Ну, є охочі?

П’янички, що сиділи рядком на лаві, — хто в сорочці з розстебнутим коміром і закасаними рукавами, хто в самій тільки майці, хто в дощовику на голе тіло, — паралізовані й майже заспиртовані випитим, прокидалися зі свого напівсну, поволі виходячи з стану бездумного чекання.

Почувши, що потрібні добровольці, вони попідводили голови, напіврозплющили повіки над білками, не відкриваючи зіниць.

Смаглявка, що так і стояла між чоловіком і сумним необачним п’яницею, зауважила останньому:

— Вдівцями зостаються через те, що багато цмулять!

— Не тільки через те, мадам, а й через те, що грішать, як тільки трапиться нагода. Вам те краще знати.

— Ах ти наха… — Цього разу вже чоловікові довелося хапати за руки свою дружину, свою супутницю життя, як він її називав, свою Смаглявку — блискучу, гнучку, жваву, мов водяна гадюка.

Коли жінка доказала слово «нахаба», чоловік ледве встиг утримати її за руку з гарбузом, інакше вона б вилила пекучу рідину п’яниці в обличчя.

— Викиньте! Викиньте його! — кричала вона п’яницям, які помалу приходили до тями.

— Не діждете! Ніяка сила не викине мене звідси! Не піду з «Останнього прощавай», поки не вип’ю останнього… О! Через це, мабуть, воно й називається «Останнє… останнє… останнє…»

Один з пияків, миршавий, коротконогий, мов поні, чоловічок без сорочки й майки, в самому тільки дощовику на голому тілі, підвівся з лави, — на зріст він був майже однаковий, і коли сидів, і коли стояв, — і, поворушивши потерплими губами, проказав:

— Доводжу до вашого відома, кабальєро, що це не «Останнє прощавай», а «Одноденний цвіт».

— Он воно що… Ну, коли це не воно, то я пішов… Вельми вдячний! Піду в інше місце… в інше… еге ж! Хвилиночку, панове присяжні, — нерухомі, з дурнуватими обличчями, п’янички на лаві справді скидалися на присяжних, — хвилиночку… Хто сміє зводити на мене наклеп? Хто мене лає й ображає, хто заявляє, що я прикидаюсь? Я вдяг цю жалобу по моїй дружиноньці, що повернулася до Мехіко, по мадам Ікс, але скоро, панове присяжні, я її зніму, тільки це вже інша справа, зовсім інша справа!

І він пішов, заточуючись поміж стінами, які то насувалися на нього, то відступали, пішов у напрямку до бару «Сім морів», найшикарнішого закладу передмістя, де на дзеркальних стінах вигравало палюче сонце, а цвинтарно-біла алебастрова стойка контрастувала з блискотливими пляшками на покритих чорним жалобним лаком полицях.

Щойно ступивши через поріг, удівець замовив «Співчутливу усмішку маркіза» й виклав на стойку купку пожмаканих асигнацій: нехай бачать, що