Вероніка вирішує померти - Пауло Коельо
Юнак посміхнувся. Вона всміхнулась у відповідь — їй не було чого втрачати. Він помахав рукою; вона відвела очі — він забагато собі дозволяє. Спохмурнівши, юнак рушив далі, забуваючи обличчя у вікні назавжди.
Однак Вероніці приємно було востаннє відчути себе пожаданою. Вона вбивала себе не тому, що їй бракувало кохання. Не тому, що її не любили в родині, не через якісь фінансові проблеми чи невиліковну хворобу.
Вероніка вирішила вмерти цього чудового люблянського надвечір’я, коли на майдані грали музиканти з Болівії, попід її вікном проходив юнак, і вона тішилась усьому баченому й чутому. Ще більше її тішило те, що їй не доведеться всього цього бачити й чути в наступних тридцять, сорок або й п’ятдесят років, коли ці речі втратять свіжість і поглиблять трагізм життя, в якому все повторюється, а кожен день нагадує інший.
Їй почало крутити в шлунку і стало дуже погано.
«Дивно, — подумала вона. — Здавалося, після такої дози снодійного я відразу ж засну».
Натомість їй дзвеніло у вухах і тягнуло на блювоту.
«Якщо мене знудить, я не помру».
Вона вирішила не думати про болі у шлунку й спробувала зосередитися на сутінках, що швидко насувалися, на болівійцях, на людях, що зачиняли свої крамнички й рушали додому. Дзвін у вухах ставав дедалі різкішим, і Вероніка вперше відчула страх, жахливий страх перед невідомістю.
Він був недовгим. Мить — і вона втратила свідомість.
Розплющивши очі, вона не подумала: «Мабуть, я на небесах». На небесах ніколи б не освітлювали кімнату флюоресцентною лампою, та й біль — його вона відчула відразу — був звичний для Землі. О, цей земний біль — унікальний, неповторний.
* * *Спробувала поворухнутись, і біль посилився. Зненацька виникли яскраві цятки, та Вероніка вже знала, що це не райські зорі, а наслідки різкого, сильного болю.
— Очунює, — почувся жіночий голос. — Ну, ось ви і в пеклі, ласкаво просимо.
Ні, це неправда; той голос її обдурює. Це не пекло, бо їй дуже холодно, до того ж у неї з носа й рота стирчать пластикові трубки. Одну з трубок їй запхали в саме горло, й вона мало не задихалася.
Спробувала її витягти, але руки були прив’язані до ліжка.
— Жартую, це не пекло, — вів далі голос. — Це гірше від пекла, хоч я там і не була. Ви у Віллеті.
Попри біль і задуху Вероніка відразу збагнула, що сталося. Вона намагалася покінчити з собою, але хтось її врятував. Це могла бути одна з черниць, подруга, що навідалася без попередження, або кур’єр із замовленням, про яке вона й забула. Хай там що, але вона вижила й опинилась у Віллеті.
У Віллеті — відомому притулку для божевільних, який на всіх наводив страх від 1991 року, коли його було засновано, після здобуття незалежності. Саме тоді, гадаючи, що поділ Югославії відбудеться мирним шляхом (зрештою, Словенія відбулася тільки одинадцятьма днями війни), група європейських бізнесменів отримала дозвіл на відкриття в старих казармах, кинутих урядом напризволяще, психіатричної лікарні.
Невдовзі, однак, вибухли війни: спочатку в Хорватії, потім у Боснії. Бізнесмени занепокоїлись. Гроші для інвестицій надходили від акціонерів, розкиданих по цілому світі, чиїх імен вони навіть не знали, тож не було можливості зібрати всіх їх разом, пояснити ситуацію й заручитися їхнім терпінням. Проблему вирішили методом, не надто відповідним для психлікарні, тому для молодої нації, котра щойно відкинула комуністичні ідеали, Віллет став символом найгірших вад капіталізму: щоб опинитися тут, досить було певної суми грошей.
Дехто, бажаючи позбутись якогось члена родини після сварок про спадщину (або про недостойну поведінку тієї особи), був готовий заплатити великі гроші, щоб тільки отримати медичну експертизу про необхідність ізоляції своїх зайвих дітей чи батьків. Інші ж, рятуючись від боргів або втікаючи від відповідальності за вчинки, що загрожували довгим терміном ув’язнення, відсиджувалися в божевільні й виходили звідти, не сплачуючи жодних штрафів та ігноруючи суди.
Віллет був місцем, з якого ніхто ще не втік і де поруч зі справжніми хворими — скерованими сюди за рішенням суду або переведеними з інших лікарень — перебували ті, кого зумисне зробили божевільним, і ті, хто таким прикидався. Наслідком було повне безладдя, і в пресі постійно з’являлися матеріали про поганий догляд та зловживання, хоча ніхто з журналістів так і не отримав дозволу відвідати Віллет, аби побачити все на власні очі. Уряд розглядав ці матеріали, але доказів завжди бракувало; акціонери погрожували, що поширять інформацію про перешкоди іноземним інвестиціям у Словенії, й таким чином цей заклад залишався на плаву; фактично, він навіть зміцнював свої позиції.
— Моя тітка покінчила з собою кілька місяців тому, — вів далі жіночий голос. — Майже вісім років вона боялася вийти з кімнати і тільки їла, гладшала, курила, ковтала пігулки й постійно спала. Мала двох дочок і люблячого чоловіка.
Вероніка марно намагалася повернути голову в бік цього голосу.
— Прокинулася вона лише раз — тоді, коли чоловік завів собі коханку. Влаштувала скандал, схудла на пару кілограмів, розбила кілька тарілок і декілька тижнів не давала сусідам спокою своїми криками. Хоч як це дико звучить, але то була чи не найщасливіша пора її життя. Вона за щось боролася; життя вирувало в ній, й вона тоді могла подолати всі перешкоди на своєму шляху.
«Яке це має відношення до мене? — подумала Вероніка, не в силах вимовити й слова. — Я не ваша тітка, і в мене немає чоловіка!»
— Врешті-решт її чоловік позбувся коханки, — додав жіночий голос, — і поступово до тітки вернулась її попередня пасивність. Якось вона зателефонувала мені й сказала, що хоче змінити своє життя — кидає курити. Тоді ж таки, кинувши курити, почала ковтати чимдалі
