Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку! - Курт Воннегут

Більшість країн геть нічого не мали. А багато з них на­віть були несприятливі для життя. Людей мали забагато, а простору — замало. Все, що могли, вони продали, їсти не було що, але люди і далі постійно трахались.

Трахання — це спосіб роблення дітей.

Багато людей на тій зруйнованій планеті було комуністами. У них була теорія, згідно з якою те, що залишилося на планеті, слід було розділити більш-менш порівну між усіма людьми, які взагалі-то не просилися на цю зруйновану планету. А тим часом постійно прибували немовлята — кóпали ніжками і вере­щали за молоком.

У деяких місцях люди навіть пробували злизувати боло­то чи вологу з ґравію, у той час як зовсім поруч родилися діти.

І таке інше.

Країна Двейна Гувера і Кілґора Траута, де все ще було вдосталь всього, виступала проти комунізму. Там не вважали, що землянам, які мають всього вдосталь, треба ділитися з іншими, якщо вони цього самі не захочуть, і більшість з них того не хотіла.

Тож вони не мусили ділитись.

Кожен в Америці мав ухопити що тільки міг і втримати це в руках. Деякі американці дуже вправно вміли хапати і втримувати і були казково багатими. Інші не могли здобути навіть дірки з бублика.

Двейн Гувер був казково багатим, коли познайомив­ся з Кілґором Траутом. Одного ранку якийсь чоловік прошепотів саме ці слова своєму другові, коли Двейн про­ходив мимо: «Казково багатий».

А ось чим володів на планеті Кілґор Траут у ті дні: діркою з бублика.

А Кілґор Траут і Двейн Гувер познайомились на Мис­тецькому фестивалі у Мідленд-Сіті, Двейновому рідному місті, восени 1972 року.

І як уже було сказано, Двейн був дилером «понтіаків», він божеволів.

Звісно, що початкове Двейнове божевілля було в основ­ному справою хімікатів. Організм Двейна Гувера продуку­вав певні хімічні речовини, які виводили з рівноваги його розум. Але Двейн, як усі безумці-початківці, також потребував якихось шкідливих ідей, аби його божевілля набуло форми і спрямування.

Шкідливі хімічні речовини і шкід­ливі ідеї — це були інь і янь ду­шев­ного розладу. Інь і янь були китай­сь­кими символами гармо­нії. Вони вигляда­ли ось так:

Шкідливі ідеї для Двейна постачав Кілґор Траут. Траут вважав себе не просто безвинним, але й невидимим. Світ так мало звер­тав на нього уваги, що він вважав себе мертвим.

Він надіявся, що мертвий.

Але знайомство з Двейном переконало його, що він дос­татньо живий для того, аби надати своєму ближньому ідеї, які перетворять його на потвору.

Ось якою була сутність цих шкідливих ідей, які Траут навіяв Двейнові: усі люди на Землі є роботами, за винятком Двейна Гувера.

З усіх створінь у Всесвіті лише Двейн думав і відчував, хви­лю­вався і планував, і таке інше. Ніхто, крім нього, не знав, що таке біль. Ніхто, крім нього, не мав права вибору. Всі, крім нього, були повністю автоматизованими машинами, чиїм призначенням було стимулювати Двейна. Двейн був новим видом створіння, яке випробовував Творець Всесвіту.

Лише Двейн Гувер мав свобідну волю.

Траут не сподівався, що йому повірять. Він виклав шкідливі ідеї в одному науково-фантастичному романі, і саме там їх знайшов Двейн. Книжка не була адре­­сована лише Двейнові. Пишучи роман, Траут не був знайомий з Двейном. Роман був адресований будь-кому, хто його розгорне. Практично кожному він казав: «Гей, уяви собі: ти — єдине створіння із свобідною волею. Що ти про це думаєш?» І таке інше.

Це був tour de force[1]. Це була jeu d’esprit[2].

Але роман став отрутою для Двейнових мізків.

Траута шокувало усвідомлення того, що навіть він зміг привести у світ зло — у формі шкідливих ідей. І після того, як у гамівній сорочці Двейна відвезли в психіатричну лікарню, Траут фанатично повірив у важливість ідей як причин хвороб, так і ліків від них.

Але ніхто його не слухав. То був занедбаний старий в пустелі, який волав із-за дерев і кущів: «Ідеї або відсутність ідей викликають хвороби!»

Кілґор Траут став піонером у сфері психічного здоро­в’я. Він поширював свої теорії, замасковані під наукову фантас­тику. Він помер 1981 року, майже за двад­цять років після того, як через нього сер­йозно зах­во­рів Двейн Гувер.

На цей час його вже визнали як великого митця і нау­ковця. Американська академія мистецтв і наук доклалася до зве­дення пам’ятника над його прахом. На лицьовій стороні було висічено цитату з його останнього роману, його двісті дев’ятого роману, що залишився недопи­саним через його смерть. Пам’ятник виглядав ось так:

Розділ 2

Двейн був удівцем. Вночі він жив самотою в будинку мрії на пагорбах Фейрчайлд, у найкращому ра­йоні міста. Там кожен будинок коштував щонайменше сто тисяч до­ларів. Кожен будинок стояв на ділянці щонайменше чотири акри.

Єдиним Двейновим ком­пань­йо­ном вночі був лабрадор-ретривер на ім’я Спаркі. Спар­кі не міг махати хвостом — через автомобільну аварію багато років тому, тож не мав як показати іншим собакам, який він приязний. Він завжди мусив воювати. Вуха його були пошматовані, а все тіло — у шрамах.

Двейн мав чорну служницю на ім’я Лотті Девіс. Вона щодня прибирала в будинку. Потім вона готувала і подавала йому вечерю. Потім ішла додому. Вона була нащадницею рабів.

Лотті Девіс і Двейн майже не розмовляли, хоча дуже подобались одне одному. Всі розмови Двейн приберігав для собаки. Він лягав на підлогу і катулявся із Спаркі, і говорив щось таке: «Ти і я, Спаркі» і «Як поживаєш, старий?» і таке інше.

І ця рутина продовжувалась без змін, навіть коли Двейн почав божеволіти, тож Лотті не помічала нічого незвичайного.

Кілґор Траут мав папугу на ім’я Білл. Як і Двейн Гувер, Траут був уночі сам-один, хіба лиш зі своїм птахом. І Траут теж розмовляв з домашнім улюб­ленцем.

Але тоді як Двейн белькотав своєму лабрадорові-ретри­веру про любов, Траут глузливо бурмотав своєму папузі про кінець світу.

— Тепер вже скоро, — казав він. — І вже давно пора.

У Траута була теорія, що скоро в атмосфері не буде чим дихати.

Траут припускав, що, коли атмосфера стане отруйною, Білл беркицьне за кілька хвилин