Син - Філіп Майєр

Джинн Енн Мак-Каллоу

3 березня 2012 року

Напівморок. Звуки, схожі на чиїсь тихі голоси… Вона, поволі отямлюючись, побачила, що перебуває у великій, дуже великій кімнаті; першої миті їй спало на думку, що вона якимось чином опинилася в церкві чи в залі суду. Її розум був досить ясним, але тіло зовсім не бажало слухатися. Це було схоже на те відчуття, коли лежиш, добряче розімлівши, у теплій ванні. Слабке світло йшло, як виявилося, від канделябрів та ще трохи — від дров, що тліли в каміні. Це давало змогу розгледіти меблі епохи короля Якова Першого та античні скульптури (точніше — погруддя). Килим, на якому вона лежала, був подарунком шаха.

«Цікаво, хто ж першим прийде сюди та знайде мене?» — подумала вона, зрозумівши, що лежить сама-самісінька у величезному білому будинку, де колись народилася (у цьому ж домі з’явилися на світ і її брати).

Дев’ятнадцять спалень, бібліотека, величезна вітальня та кімната для балів. Колись ці стіни бачили значно кращі часи, ніж сьогодення. Бо ж зараз її рідні приїжджають до цього будинку хіба що на вихідні чи свята. Тому більшість часу вона тут сама, як і цієї ночі. Покоївки прийдуть лише вранці… Та чи справді вона тут сама? Ні, хтось намагався «допомогти» їй переставитися на той світ. І йому це майже вдалося, адже вона зараз спроможна лише думати, геть не відчуваючи свого тіла, наче взагалі його не мала. Їй було вісімдесят шість років, і вона дедалі частіше казала іншим, що не може дочекатися, доки потрапить до країни Маньяна. Однак у глибині душі вона все-таки розуміла, що це не зовсім так.

«Найголовніше для мене — оточити себе людьми, які роблять те, що я їм наказую», — сказала колись вона, даючи інтерв’ю журналові «Тайм», який потім надрукував на своїй обкладинці її фото. Їй був тоді сорок один рік. Красунею вона ніколи не була, утім, мала в собі щось таке, що притягувало чоловічі погляди. Не залишився байдужим до її зовнішності й фотограф-янкі, який попрохав її розстібнути верхні ґудзики на блузці та зробити на голові «художній безлад» замість зачіски. Тож на фото вона вийшла особливо спокусливою (фотографували її на тлі «кадилака» та помп для викачування нафти). Тоненька й невеличка зростом, вона, однак, змушувала довколишніх миттю забувати про цю оманливу оболонку. Її сильний голос і сірі, мов холодна сталь, очі були створені для того, щоб полонити всіх довкола неї. День, коли вона давала те інтерв’ю, був іще аж ніяк не вершиною її слави. Щоб підкорити цю вершину, їй знадобився ще не один (і навіть не десяток) років. Але це все одно був дуже важливий момент, бо ж відтоді люди стали нарешті сприймати її серйозно. З того часу минули десятиріччя. Чоловік, який фотографував її тоді, уже помер.

«Та ніхто сюди не прийде…» — подумала вона.

І не здивувалася, адже саме до того все і йшло. Упродовж усього життя — починаючи з дитинства — вона почувалася самотньою. Її сім’я була найбагатшою в місті, і вона звикла ставитися до людей, як до порожнього місця. Коли ж вона подорослішала, то зрозуміла, що чоловіки, з якими в неї було дуже багато спільного, не дуже-то й бажали мати з нею справу. А жінок, з якими в неї, навпаки, не було нічого спільного, вона взагалі не розуміла. Вони-бо весь час посміхалися та хихотіли, наче їм узагалі нічого було сказати. Хіба це людські істоти? Якісь кімнатні собачки, створені лишень для того, щоб прикрашати будинок та розважати господарів. А вона, Джинн Енн, не така. І тому для неї ніколи не було місця в цьому світі.

Вона — дівчатко близько восьми чи десяти років — сиділа на ґанку, вдихаючи свіже, прохолодне весняне повітря. Навколо неї аж до самого небокраю розстилалася земля з пагорбами, укритими зеленою травичкою. І земля ця, як вона добре знала, належала їм, Мак-Каллоу. Та раптом дівчинка помітила тут дещо таке, чого тут бути ніяк не могло, — її «кадилак», що стояв просто на травичці. А старі стайні, які, навпаки, ще мали б тут бути, уже кудись зникли (вона добре пам’ятала, що її брат спалив ці стайні, але ж це трапилося пізніше).

«Я зараз прокинуся, і все!» — подумала Джинн.

Проте видіння нікуди не зникало: вона побачила полковника, свого прадіда; її батько також був тут. А діда вона не пам’ятала: він свого часу кудись зник. І ні в кого, хто знав цього чоловіка, не знайшлося жодного доброго слова, яким можна було б його згадати. Тож вона була впевнена, що також не любила б діда, якби знала його.

— Чому б тобі цієї неділі не сходити до церкви? — мовив тим часом її батько.

Щодо полковника, то він був переконаний, що церква — для дурнів, яких, як він уважав, багато серед негрів та мексиканців. Цей столітній стариган мав звичку відверто казати людям усе, що про них думав. Він мав тонесенькі, мов сухі палички, руки та вицвіле, наче стара сиром’ятна шкіра, обличчя. Про таких дідів зазвичай кажуть «на ладан дихає».

— «Проповідник» для мене означає те саме, що й «пройдисвіт», — проскрипів полковник. — Усі вони як один прагнуть нажитися за твій рахунок. Якщо проповідник не зваблює потай твоїх доньок — він або краде їжу просто з твого холодильника, або ж продає твоєму синові хворого коня, видаючи його за здорового.

Її батько був удвічі вищим та ширшим за полковника, проте мав, як дуже часто це казав гострий на язик стариган, порожню макітру замість голови. Те саме можна було сказати й про її брата Клінта, який одного разу купив у пастора коня разом із сідлом і попоною (як невдовзі з’ясувалося, ця попона ідеально прикривала мозоль завбільшки майже з перепічку).

Батько тоді все одно примусив її поїхати з ним до церкви, розбудивши в неділю ще до світання, щоб устигнути до початку занять у недільній школі в Каррізо. Їй дуже хотілося їсти й спати, але вона була змушена сидіти й слухати вчительку. А коли це їй зовсім обридло — вона спитала, що ж чекатиме після смерті на полковника, її прадіда, який зараз сидить собі вдома та попиває, мабуть, джулеп. Учителька, звичайно ж, відповіла, що дорога йому — прямісінько до пекла, де