Мері та її аеропорт - Євген Вікторович Положій

квартири його перестріла чемна бабуся, в якій він упізнав викладачку з кафедри психології своєї альма-матер. За його підрахунками, бабці зараз мало би бути років зі сто, але він справедливо вважав, що в наш час люди стільки не живуть, тим більше викладачі. Але для пані Польської часу, здавалося, не існувало. В університеті про її принциповість ходили легенди. Вона була останнім залізобетонним муром радянської школи психології. Студент, який промовляв прізвища «Фройд» або «Юнґ», міг спокійно готуватися на відрахування або брати «академку», такі люди іспити у пані Польської здавали виключно на «два». Пані Польська, дякуючи Богу та деканату, у Германа не викладала, але одного разу йому довелось побувати на її лекції. З кафедри ледь чулося монотонне буботіння, аудиторія сиділа нишком, і від нудьги Герман намалював у зошиті пані Польську в будьонівці, із шаблею в руці, поруч із могилою, на якій замість квітів ростуть ереговані фалоси, та підписав: «Перша Кінна армія на могилі Зіґмунда Фройда». Малюнок пішов по рядах і зрештою потрапив до викладачки. Лекцію було зірвано.

— Молодий чоловіче, хвилиночку! — без сумніву, це була саме вона і вже міцно вхопила Германа за лікоть сухою рукою. Подітися було нікуди — в одній руці він тримав ключі від квартири, в іншій — рюкзак. — Ви наш новий сусід?

Він скосив око — бабця мала рішучий вигляд. «Господи, скільки ж таки їй років?» — подумав Герман, але думати довго над простими питаннями молодим людям пані Польська ніколи не дозволяла.

— Я питаю, чи ви — наш новий сусід?

Тікати було безглуздо, це вам не лекція. Ще коли він їздив у міському транспорті, то помітив, що люди похилого віку — найнебезпечніші. По-перше, у них найтвердіші лікті, по-друге, найжорсткіше взуття, по-третє, саме вони поводяться найбрутальніше.

— Так, я ваш новий сусід, — відповів він стисло і по суті, як і належить навченому студенту.

— Я хотіла спитати, вам радіо не заважає? Я погано чую будильник, тому звечора вмикаю радіо на повну гучність. Вам не заважає?

— Ні, даруйте, все в порядку, я сплю, як хом’як.

— Хом’як потерпить. — Стара явно недочувала. Та це було й не дивно. — Головне, щоб вам не заважало. У нашому домі дуже тонкі стіни, тож майже все чутно… Зачекайте, — вона потягнулася висохлим зморщеним тільцем догори, — ви не в нашому університеті навчались? Я вас пригадую! Який факультет, фізичне виховання?

Останні слова були сказані з очевидним докором і блідою зневагою.

— Ні, художня творчість. Шість років тому закінчив.

— Я пам’ятаю вас. Але екзамен не приймала. Ви не дуже сумлінно навчались, так?..

«Бісова бабця! — Герман поклав книжку на подушку. — Ну й пам’ять! Я ж лише одного разу був у неї на лекції!»

Герман, його мрії та Мері

Герман посміхнувся і нарешті підвівся з ліжка. Санвузол спільний. Він подивився у люстро і зостався задоволений побаченим. Для тридцяти одного року — непогано. Живота немає, жиру — також, так, трохи на бочках, «блакитне сальце», але з його роботою це не дивно. Майже весь час сидіти і дивитись у монітор… Зачіска влаштовує, але через тиждень потрібно обов’язково відвідати перукарню. Голитись у неділю — від лукавого. Сеча була якась жовтувата — цей факт непокоїв його вже кілька днів («Сподіваюсь, це не СНІД!»), але що робити і до якого лікаря звертатись, він іще не вирішив. Собаки смердячі, все одно нічого не лікують, тільки гроші деруть.

У кухні в раковині чекали сьогоднішнього миття тарілки. Герман виставив пику у вікно: кінець березня, а снігу… Термометр показував —10° за Цельсієм. Весну наче вкрав Кабінет міністрів.

Колись він звідси поїде. Коли і куди, достеменно Герман не знав, але те, що поїде, — точно.

Однак час минав, справи закручували, і так виходило, що більші гроші, більші події для нього відбувалися саме тут. Герман вирішив, що це — доля, і спробував дочекатися дня, коли ані події, ані гроші не цікавитимуть його. «Тоді ти будеш зовсім мертвим! — казала Мері. — І що ти робитимеш потім? Ти ж індивідуаліст, хіба зможеш працювати на когось?» — «У мене буде купа грошей, я куплю собі острів, як Марлон Брандо, і житиму на ньому з трьома прекрасними юними креолками, читаючи книжки і слухаючи Ваґнера! Може, там, під зоряним південним небом, під плескіт хвиль, під саму старість я розроблю найгеніальніший рекламний макет усіх часів та народів!» — «А де буду в цей час я?» — стиснувши красиві губи, запитує Мері. «Ти? Ти будеш моїм агентом на всьому узбережжі. Раз на місяць припливатимеш до мене за роботами. Ми кохатимемось до самого ранку, потім моя яхта відвозитиме тебе до берега, на якому чекатимуть твій чоловік і двоє діточок. Він невтішний, але добре розуміє, що тільки так може втримати тебе коло себе…» — «А мій чоловік не міг би жити на острові?» — питає з іронією Мері. «Ні, задля чого мені твій чоловік?» — «Ти чудово розумієш, що я маю на увазі! Я питаю ПРО НАС!» — «Мені не можна одружуватись, сонечко. Мені можна мати, навіть потрібно мати купу дітей, завжди будь ласка, але одружуватись категорично не можна. Психіатр забороняє!» — «Облиш, мерзотнику! То ти не візьмеш мене на острів?» — «Ні. Немає сенсу» — «Немає сенсу — немає сексу!» — розлючена Мері грюкає дверима, і звук удару прокочується всім під’їздом, наче землетрус.

Герман подумав, що в одному Мері мала рацію: він навряд чи міг жити у будь-якій системі, крім тієї, яку створює сам. Це — їхній одвічний диспут навколо аеропорту, точніше, не аеропорту, а метафори аеропорту як сталої системи. Мері стверджувала, що такий аеропорт необхідний кожній людині, що це — чітка система взаємовідносин, регламентований порядок, розклад рухів та рейсів, розумно й тонко організована система, на якій тримається весь світ, у якій кожна людина почувається безпечно і може приносити користь собі та суспільству. Це — як родина, яка необхідна, щоб