Червоні хащі - Фоззі
Я виліз сам, хоча допомога би не завадила. Сергій тим часом швидко поставив на ґанок великого одноповерхового барака мою валізу, постукав ногами по колесах, привітав ту жінку з «наступаючим», побажав мені всього найкращого й одразу здав назад через ворота і поїхав звідси, лишивши нас удвох.
— Ви Ковтун? — запитала вона, вже хитаючи головою на знак розуміння, хто я і навіщо.
— Так, — відповів я і спробував узятися за валізу. Важка, зараза. Та жінка теж не допомогла, хоч і розчинила переді мною двері, почавши навчено розповідати, наче екскурсовод у Шевченківському заповіднику:
— Значить, у нас тут єдиний корпус. Мальчики наліво, дєвочки направо. Прямо — столова. Там ще маніпуляціонная і офіс.
Я затягнув валізу в коридор, двері гупнули в мене за спиною. Я із задоволенням сів би десь, аби віддихатися, та жінка повісила куфайку на вішак і пішла далі, запрошуючи мене жестом руки. Я спробував підняти валізу ще раз, вирішив, що це занадто, тому просто посунув її під вішак, надибав вільний гачок, повісив на нього своє вихідне пальто й пішов за нею.
— Значить, ваша — друга, але це потім, — сказала вона, вказуючи на другі двері по лівому боці. З перших тим часом визирнув якийсь дідуган, схожий на бомжа.
— Доброго дня, — привітав я його.
Він збирався було щось відповісти, проте його обірвала ця жінка:
— Так, Петрович, здрисні, — сказала вона, — все — потім, — і він зачинив двері.
— Ідьом, ідьом, — підбадьорила вона мене, рушивши далі. Було їй десь під п’ятдесят, повний рот залізних зубів, чим вона відразу нагадала мені нашого шкільного завгоспа Зінаїду. Трохи згодом з’ясувалося, що її так і звати, — от лишень уявіть собі! Тільки та була Андріївна, а ця — Георгіївна.
Ми зайшли до вузенької кімнати перед їдальнею, жінка сіла за стіл і вказала мені на кушетку, на якій лежала стопка наволочок.
— Значить, мене звати Зінаїда Георгіївна, я тут завідуюча. Сьогодні свято, тому персоналу мало, всі дома гуляють, а мені от із вами розбиратися, — похмуро мовила вона і почала копирсатись у паперах, вочевидь розшукуючи щось, пов’язане зі мною.
— Ну, вибачте, — тільки й зміг я вичавити зі себе.
— Та нічо, розберьомся. Значить, ви в нас Богдан Васильович Ковтун, так?
— Я.
— Рік народження у вас?
— Тридцять четвертий, — старанно відповів. Проте не втримався: — Ваша ж співробітниця все записала, я їй казав.
— Та не ображайтеся. Це я так — перевіряю, наскільки ви…
— При тямі?
— У формі, — нарешті знайшлася вона. Навченим жестом лизнула вказівного пальця і перевернула аркуш: — На що жалієтеся?
— Та здоров’я ніби…
— Ну, щось болить?
— Душа… За Україну, — вирішив пожартувати я, тому що з такими Зінаїдами слабкість не треба показувати в жодному разі, бо з’їдять. Як кажуть у рекламі, перевірено часом.
— Ну добре, тоді вже після свят вас оглянуть, як Новіченкова відгуляє, — вирішила вона, заховала папери до якоїсь папки і встала. — Пішли селитися, Богдан Васильович.
* * *Назустріч нам коридором шкандибала, тримаючись за стіну, зовсім старенька бабуся. Побачивши завідувачку, вона хутко роззирнулась і тихенько промовила:
— Ющенко сьогодні телефонував мені. Казав, що з пенсією розбереться.
— А Пушкін тобі нічого не казав, га? — незадоволено озвалася Зінаїда і замахала на неї руками. Тоді бабка навела зір на мене і спокійно продовжила:
— Він каже: «Обов’язково розберемся, не хвилюйтеся».
Я мовчки хитнув головою і пішов далі. З другої палати, в якій мені випадало провести решту життя, назустріч нам вийшла нянечка, тримаючи на руках купу брудної білизни.
— Перестелила? — спитала в неї Зінаїда.
— Так, усім поміняла, а новому ще й матраца поміняла.
— Молодець.
— Та де ж молодець? Вони все скулемали, шльомазі. Скікі разів казала їм складати обережно, як у вагоні. А Журба мені щоразу каже, що провідниця має все сама збирати. Козел!
— Ну, Журба у свойом репертуарі, — засміялася Зінаїда. — Я з ним розберуся. Поспішай, скоро обід, — і запросила мене до палати.
Зліва був невеличкий туалет, звідки тхнуло хлоркою, наче в районному басейні. Двері були відчинені, біля дзеркала чистив зуби неохайний скрючений чолов’яга років п’ятдесяти п’яти, замолодий для престарілого. Побачивши нас, він різко зачинив двері, а завідувачка гучно промовила крізь них:
— Пасту бережем! Вона для запаху, — і додала мені: — Це — Карасьов. Він горбун, тому в нас живе. Не дивуйтеся: районна адміністрація нав’язала.
— Значить, душ у нас в маніпуляційній. Він за розкладом: до обіду жінки, по обіді — ви. Зрозуміло?
— Ага.
— У палатах тільки очко і раковина, — промовила Зінаїда, враз утративши в моїх очах пару балів, і пройшла до кімнати.
З обох боків стояло по два ліжка, між ними — тумбочки, як у лікарні, а справа, за дверима, велика шафа. Судячи з усього, моє ліжко було біля туалету: воно єдине було прибраним. На тому ліжку, що біля шафи, лежали чужі речі, а біля великого вікна сиділи двоє чоловіків і дивилися на нас — кожен зі своєї койки, які розділяло притулене до батареї інвалідне крісло-каталка.
— Значить, це наш Йосип, — показала вона на того, що був ліворуч, маленького дідугана в тільнику. — А це — Журба, — значущо вказала на другого, брилястого сивого чоловіка