Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу… - Наталія Дурунда

— Хіба я винна, що той турок саме зараз прилетів? — виправдовувалася Лісова. — Хто ж планував? Ми спілкувалися через мережу інтернет майже рік, а він вирішив зробити мені сюрприз — і приїхав сьогодні. Тепер у готелі. Ми зустрічаємося у центрі міста за годину.

— Майже рік? Ти ж лишень місяць, як розійшлася зі своїм співмешканцем? — не витримала Злата Захарова. Вона, як і решта дівчат, закінчила медичний факультет. Але за спеціальністю не працювала й одного дня. Відразу після інституту вискочила заміж за багатого красеня, народила йому трьох дітей. Наймолодшому тепер чотири роки. У свій час за кошт чоловіка відкрила своє туристичне агентство. Зараз успішно продає путівки на дорогі курорти.

— Це ми остаточно розійшлися місяць тому, — пояснювала Поліна. — А йшло до того вже давно. Тому я й шукала варіанти для нового знайомства у соцмережах. Самі розумієте, не буду ж я жити, як… Ой! З днем народження, сонечко, — раптом різко змінила тему Лісова й, посміхаючись на усі тридцять два зуби, кинулася обіймати Майю, яка щойно з’явилася.

Усі весело підтримали подругу.

— Ви — мої найближчі і найдорожчі люди, — незвично першою підняла келих сама Майя. — Сьогодні був важкий день.

— Можна собі уявити, — весело шепотілися подруги, слухаючи іменинницю. — Напевно весь медичний бомонд області був приведений у повну бойову готовність.

— Але найприємніше його довершити у колі вірних подруг, — продовжила іменинниця. — Ви — не просто друзі, ви — моя маленька родина, — Власова на мить замовкла, наче сльози проковтнула. Зворушені дівчата, як заворожені ловили кожне слово. — Я люблю вас, бо знаю, що кожна справді, щиро бажає мені добра. Тому, — очі її раптом заграли хитрим блиском, — думаю ви не образитесь і відпустите мене сьогодні раніше.

— Що? — загомоніли жінки. — Як раніше? Куди? Ми ж готувалися, сюрприз для тебе замовили.

— Вірю, вірю, — посміхнулася Майя. — Але я обіцяла мамі…

— Мамі?! — не витримала й перебила Валерія. — Ми думали, ти…

— Мамі, — спокійно уточнила Власова. — Вона в мене одна, тому я не змогла відмовити. Ще зранку обіцяла, що приїду, побуду з нею у цей особливий для мене вечір. Я впевнена, що ви зрозумієте.

— Ну хоч півгодинки у нас є? — якось жалісно запитала Злата.

— Тільки півгодинки, — погодилася Майя.

— Вона точно все чула, — сердито глянула на Поліну Лєра, коли іменинниця попрощалася й поїхала додому.

— Не д-думаю, — винувато опустила очі Лісова. — Я начебто відразу її побачила.

— О-о, щоб вам язики повідсихали, — рвучко піднесла до вуст келих з коньяком і сердито випила Єва. — Таке свято зіпсували. Вона ж додому поїхала, як не розумієте? З матір’ю завтра зустрічається, я знаю. Мовчала вже, бо ситуація й так не з приємних. За годину кожна з вас повернеться у свої гамірні, веселі родини. Поліна стогнатиме від задоволення в ліжку якогось турка, а вона? Хтось подумав про Майю? У такий день…

— Ну годі, годі, — зупинила її Злата. — Нервами тут не допоможеш.

— А чим допоможеш?! — ще дужче підвищила тон Єва. — Вона ж була у мене недавно на огляді. Ситуація критична, якщо найближчим часом не народить або хоча б не знайде постійного партнера — глибока старість їй точно не загрожує.

— Все так серйозно? — налякалася Злата.

— Ой, ніколи не вірила, що статеве життя впливає на здоров’я, — скептично кинула Валерія.

— Життя не впливає, а от його відсутність ще й як, — пояснила Євтухова. — Це я тобі, як гінеколог кажу. Хоч ти й сама дипломований медик, — махнула рукою, — не гірше за мене знаєш, що таке гормональний фон і які наслідки його порушення.

Семидесятирічна Ніна Володимирівна Власова — мати чотирьох дітей. Народила трьох хлопчиків і наймолодшу дівчинку: найстаршого Матвія, далі Дениса, Олега й наймолодшу донечку Майю. Усе своє життя тільки й пам’ятає, як шумно було у їхньому з чоловіком помешканні.

— Найбільше, про що мрію — це тиша, — вечорами жалілася чоловікові Матвію, коли той повертався зі служби в міліції і, втомлений, майже відразу лягав спати.

— Думай, що кажеш, нерозумна жінко, — сердився. — Страшного собі бажаєш.

— Тобі добре філософствувати, — у відповідь гнівалася молода Ніна. — Ти ж з ними нерви собі не гризеш. Прийшов, поїв, помився — і спати. А я вже не витримую. Четверо, до того ж одне за одним. Психіка інколи здає, — не говорила, а наче солила й перцем сипала.

— Така твоя жіноча доля, — відвертаючись до стіни й даючи зрозуміти, що втомлений, відповідав Матвій. — Хіба не знала, що в шлюбі діти народжуються? Доглядай їх і не нарікай. Краще подумай, кому Бог не дав такого щастя. Тоді й патякатимеш менше.

Власов був крутого норову, тому зайвий раз Ніна не ризикувала. Знала, коли можна понити, а коли треба й прикусити язика.

Відтоді минуло чимало часу. Торік поховала свого чоловіка Матвія. А слова його, мов викарбувані на її душі, залишились. Щодня їх згадує, коли блукає порожнім, німим будинком. Так прагнула тиші. Ось вона, довгождана тиша! Насолоджуйся тепер, скільки хочеш. Діти повиростали, повідлітали з дому. Хлопці по закордонах: Матвій у Німеччині лікарем працює, Денис — професійний програміст. Такі в Англії — на вагу золота, вже більше десяти років разом із сім’єю там живе й працює. Кілька років тому й Олега до себе забрав.

Інколи згадують стару неньку, телефонують. На літо, правда, онуків привозять. Тоді бабусине серце вже не прагне тиші, а сповна насолоджується веселим гамором. Але за місяць-два все знову стихає. Ніна Володимирівна залишається у повній тиші. Тільки найменша донечка, Богу дякувати, в Україні залишилася. У рідному обласному центрі живе й працює.

Сьогодні Ніна Володимирівна піднялася вдосвіта, замісила тісто. До приходу доньки пиріжки мають бути гарячі й духмяні. Пам’ятала, як у дитинстві маленька Майєчка не могла дочекатися, коли ненька дозволить їсти запашну смакоту й нетерпляче танцювала біля столу.

— Ще гарячі, зачекай, — пояснювала найрідніша.