Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

Останнім часом нервувала вона дуже. Щодня від неї прибігала Мотря з якимись записочками. Він усі записочки зберігає, на клаптиках паперу списані її стрімким, не дуже розбірливим, але таким красивим жіночим почерком. Він усі записочки зберігає, навіть мало значущі, приміром: «Карету на три з чвертю надішліть, ми прямо до Тургенева їдемо». І оцю останню, що сьогодні одержав, теж збереже:

«...Ви собі уявити не можете, як мені сумно і важко».

Це вона йому звіряється, нікому більше не скаже, але не як другові, а як дитина няньці. І це вже милість божа!

«Хоча є в мене надія, що Опанас приїде в червні, але все непевне на землі...»

Це вона від своїх думок тікає. Чого б це він не приїхав? Хоча він може й таке втнути — хай на зло моєму батькові у мене вуха мерзнуть. Може, й бевкнув щось, а тепер замазує!

Зараз диліжанс рушить, і зникне її миле, миле лице, може, й надовго. Як їй там самій з дитиною доведеться...

— Мамо, чи вже скоро? — торсає її за руку Богдась. — Татку, вже й коням набридло стояти.

— Ой, ти мій козаче любий, — обіймає хлопчика Данило Семенович. — Пиши ж мені, не забувай.

— Не забуду, — впевнено і серйозно відповідає Богдась.

Чудні дорослі! Скажуть завжди хтозна-що. Як це можна великому хлопцеві забути? Йому ж уже сьомий рік пішов, і хіба він уперше з мамою їде!

До чого добре, що вони удвох з мамою їдуть! Звичайно, він любить татка, дуже любить, та воліє бути з-мамою. З татом завжди треба бути насторожі: щось можна робити, чогось не можна, чому — невідомо, і це важко вгадувати. І тато любить довго пояснювати і дорікати, коли щось не так, і стільки казатиме, стільки казатиме, що він, Богдась, з пантелику зіб'ється і врешті заплутається слухаючи, а потім і зовсім перестане слухати, а про щось своє замріється і раптом серед довгої промови, чому завжди треба казати правду, і тільки правду, спитає: «Татусю, а як же Дніпро ціпами перетинали?»

Тоді тато розсердиться, що він його не слухає, і почне казати, що найдужчий гріх — неповага до батьків. А він його поважає, їй же богу, поважає і любить, особливо коли татусь співає старих пісень.

З мамою все просто й легко. Навіть коли вдвох на хутори ходили, і то було легко, хоч і дуже ноги боліли. При мамі він робить усе, що йому хочеться, і коли він чи сопілку з Іваном вирізує, чи малює, мама ніколи не примусить його робити щось інше. Певне, їй завжди хочеться того, що і йому, тільки їй ніколи. Розпевідає вона ще більше, ніж тато, бо вони більше вдвох бувають. І розповідає веселіше й цікавіше, усе йому зрозуміле, і він може перебивати, скільки йому треба. Вона не примушує його обов'язково виходити до гостей, казати вірші й байки. Та декого він сам дуже любить і сам з охотою розповідає все, що знає. Але коли його починають торсати різні пані і дивуватися з кожного слова:

"Ні, ви тільки послухайте, як він по-українськи розмовля", — він може сказати: "А ви така велика, а не вмієте". Тоді починають чомусь казати мамі: «Ви йому даєте надто багато волі». А ближчі родичі ще й образливіше: «Він у тебе невихований». Мама насупить брови і скаже: «Я не терплю насильства», і хоч відішле з кімнати, але Богдась знає — на нього вона не сердиться. Вони завжди розуміють одне одного і люблять одних і тих же людей.

От дядько Данило. Коли мама зайнята, можна погуляти залюбки з дядьком Данилом, зайти з ним до друкарні в різних справах, а по дорозі той обов'язково пригостить чи пиріжками, чи тістечком у кав'ярні.

Дядька Куліша він не злюбив з першого разу. Здається, коли він приходить, всі стають зовсім іншими, не такими, як завжди, і всі немов бояться, що він розсердиться, і хочуть йому догодити.

А дядько Тарас — ото найлюбіший, найрідніший дядько. Приходив він завжди до Богдася, а не до дорослих, звичайно, до нього, бо найперше усе подивиться, що Богдась покаже, і все вислухає і сам розкаже, хоч трошечки, а коли це вечір і треба уже спати, сам у ліжко вкладе. А якщо він приходив сумний чомусь і зажурений, Богдасеві не доводилось вказувати: «Не лізь, не заважай». Богдась сам собі тихенько сяде поруч або на коліна, притулиться — і нічого йому більше не треба. Йому приємно, що дядько Тарас зве маму «донею», значить, таки справді найрідніший. От тільки не розуміє Богдась, чому той був не дуже задоволений, що вони їдуть. Та врешті ж таки сказав:

«Що ж, треба вам світу побачити, може, і я чкурну колись. Вітайте, самі знаєте, про кого думаю».

Чомусь усі хвилювалися, як вони вдвох поїдуть. А вони ж не удвох, вони втрьох поїдуть!

Оцей дядько, з яким вони їдуть, — велетень, справжній велетень, — здається, добрячий дядько. Адже є велетні й добрі. Він нічого не зауважує, не забороняє. Чого це тато хвилюється, коли з ними такий велетень їде? Він усіх однією рукою одмахнути може, коли що трапиться. Хоч би вже швидше їхати!

От як славно! Богдась, мама і добрий велетень — його звуть Іван Сергійович. Так до нього звертаються і тато, і мама. Поки що сидить собі спокійно, мовчки, йому усміхнувся і нікому не заважає.

Він справді виглядав велетнем — Іван Сергійович Тургенев — серед юрби тих, що проводжали, і тих, що від'їздили. Йому треба-було трохи зігнутись, щоб