Жити на Землі, дихати на Марсі - Сніжний Василіск

На вулиці вмикаю собі аудіокнигу. Цього разу не йду на метро, маю настрій прогулятися пішки. Спускаюся в залитий жовтуватим флуоресцентним світлом підземний перехід, і моє розмите відображення стікає по висланим потрісканим світло-салатовим кахлем стінам. Лампи тут завжди миготять з настирливим тріском, і під ними завжди в’ються мухи. На стінах, поверх недбало зірваних старих афіш, щотижня розклеюють нові, і шмаття строкатого паперу носить вітер під ногами. 

Коли зелений тунель випускає мене на свіже повітря, тротуар несе мене до великого перехрестя, за яким, між блискучими, переливаючимися екранами хмарочосами, причаїлася моя улюблена у цьому місті площа. Огорнутий барвистим світлом безлічі реклам, просякнутий гомоном натовпу впереміш зі звуками музики, купую пакетик смажених каштанів у цукровій ваті та йду до скверу квітучих сакур. На мою скромну думку, це — єдине місце в усьому смердючому місті, де дійсно хочеться дихати. Ніжні пелюстки колихаються на вітру, подекуди відриваючись від квітки і танцюючи у світлі сотень ліхтарів, розрізаючи прохолодне вечірнє повітря ніжними краями. Ці дерева — наче витвори мистецтва, аж не віриться, що їх такими ідеальними створила природа. Міцний витривалий стовбур, розкидисті гілки, і тисячі тендітних, найніжнішого рожевого відтінку квіточок, що розливають навкруги божественний умиротворюючий аромат. 

Всідаюся на лавку, заплющую очі. Це місце, окрім аромату квітучих дерев, наповнене запахами їжі, переважно випічки з нотками ванілі та кориці, та ще кави й молочних коктейлів. Дерева якоюсь мірою глушать навколишній шум, і я уявляю, як тихо було раніше в парках, у лісах, де таких дерев були сотні, тисячі, десятки тисяч. Читав десь, що колись існували живі ялинки й сосни, і у хвойних лісах повітря було таким чистим, таким ароматним, аж голова паморочилася. І квітів було багато, цілі клумби, і сади, й вони були такими запашними, що їх зрізали, ставили у вазу, і вся кімната пахла дивовижно. 

Зараз дерева і квіти — тільки для багатіїв. І то, всі рослини зараз вирощені штучно, з додаванням хімії в самі зернятка, паростки і в землю, бо інакше вони не проростуть, не виживуть у тому забрудненому середовищі, в якому ми зараз існуємо. Але я чув, що в дорогих оранжереях, на Марсі, куди вже рік, як ходять екскурсії, можна подивитися на справжні зразки більшості дерев та квітів, що раніше росли по всій Землі. Квиток туди коштує дуже дорого, але я дуже хотів би побувати там, побачити, вдихнути запах справжньої природи. Торкнутися живої зелені. 

Зітхаю, й закидаю до рота ядро каштану. Набридло це переповнене смердюче місто. Набридла тісна клітка із вічно протікаючою стелею та іржавим скрипучим ліфтом, брудними сходами, розмальованими стінами. Набридли купи сміття, що оточують скрізь. Я з’явився на світ вже майже 30 років тому, а справжнього життя, виходить, і не бачив. Викликаю пошукову систему перед очима, і відправляю щойно створене резюме на декілька вакансій без досвіду роботи, максимально протилежних тій, на якій я працюю останні роки. Потрібно докласти зусиль, і вирватися звідси. Я не помру, доки не вдихну аромат справжніх живих ялинок на Марсі. 

Кінець