Забути неможливо зберегти - Тимур Іванович Литовченко
– Що за дільце?
– Просто на планерці шеф на тебе розписав, – Валерка ніяково посміхнувся. Був він років на п’ятнадцять молодшим від Олега, а тому трохи соромився командувати «стариганом». Щоб якось компенсувати незручність, шанобливо називав власкора по батькові.
– Я розумію, що розписав шеф, а не особисто ти. Що там сталося?
– Якийсь недоумок хоче самоспалення влаштувати, із цього приводу в «Жовтому будиночку» прес-конференція збирається. Секретарка тебе вже акредитувала.
Щоб не застогнати від розчарування, Олег щосили замружився.
– Я розумію, Петровичу…
– Якщо людина справді бажає спалити себе, то без зайвих слів приймає бензиновий душ і чиркає запальничкою, а не скликає із цього приводу прес-конференцію.
– Розумію. Більше того, шеф це також розуміє.
– Але навіщо тоді нам захід для дебілів?!
– Петровичу, а я звідкіля знаю?! – Валерка приречено розвів руками.
– А прес-анонс до цього тухлого дільця є?
– Авжеж! Пішли до мене.
У відділі «Соціум» Олег нарешті одержав надіслану до редакції цидулку, переглянувши яку по діагоналі, зрозумів підґрунтя рішення головного редактора. Як і слід було очікувати, прес-конференцію збирав аж ніяк не майбутній самоспаленець, а депутат Ростислав Маслаченко – чи не найвідоміший базіка з усього нинішнього скликання. Отже, метою перебування там є аж ніяк не психічно неврівноважений кандидат у самогубці, а вельми ексцентричний політик…
– Наскільки я розумію, Маслаченко не входить до числа табуйованих для висміювання особистостей? – про всяк випадок уточнив Олег.
– Петровичу, які у нас можуть бути табу?! Які «темники»?! Ми – незалежне неупереджене видання…
– Гаразд, знаю, знаю. Зрозумів тебе, Валеро.
– А якщо зрозумів, то й добре.
Ні, насправді, ясна річ, було невеличке коло політиків, громадських діячів і потужних бізнесменів, над якими можна було лише беззлобно жартувати, але ніяк не насміхатися. Зрозуміло чому: ці люди спонсорували газету…
Але Ростислав Маслаченко був не з їхнього числа: перебуваючи в одвічній опозиції до будь-якої влади, він водночас далі гучних слів і феєричних вчинків жодного разу не зайшов. Максимум, на що був здатен «вічний клоун» – то це затіяти бійку з представниками чергової провладної фракції, зірвавши чергове сесійне засідання або телевізійне ток-шоу. Його витівки відверто потішали народ, а тому Маслаченко регулярно вигравав вибори. На тому і тримався.
Гріх не познущатися з «клоуна»! Загалом, хоч і без особливого ентузіазму, але розписане головредом завдання було прийняте. Потім вони з Валерою викурили по сигареті, побалакали про черговий етап пенсійної реформи і його «підводні камені», приховані від широкої громадськості. Нарешті, прихопивши редакційний диктофон, Олег почимчикував на пресуху.
Щоправда, по дорозі його настрій змінився. Причиною став безневинний епізод: за два квартали від редакції розжареним пропиленим тротуаром прогулювалася качиною ходою сухорлява бабулька, яка на всі заставки лаяла нинішні порядки і владу, ні до кого конкретно не звертаючись. Перехожі акуратно оминали її. За інших обставин Олег також залишився би байдужим: адже зрозуміло, що вона страждає на «словесний пронос»… Однак зараз дурнувате редакційне завдання зіграло з ним злий жарт: мимоволі на думку спало порівняння душевнохворої бабульки з паном Маслаченком.
Хоч як дивно, та в обох випадках дії людей, по суті, є ідентичними, водночас бабулька усім байдужа, зате послухати депутата поспішає купа журналістів – включно із ним самим за особистим наказом головреда! А для чого?! Щоб посидіти на прес-конференції, по достоїнству оцінити цю «клоунаду» і забратися в редакцію, щоб надряпати черговий злісний пасквіль на тему «до чого все навколо паскудно»?!
Не можна ж так, людоньки-братці…
Взяти от хоч би фільм «Зорро», переглянутий ним за сніданком. Виходить, у задрипаній іспанській колонії бозна-якого століття знайшовся сміливець, який поставив на вуха знахабнілих вояків і багатіїв, став прикладом для пригнобленого народу. У нашій же дійсності такого унікуму не відшукати! Хоча, якщо подумати, колись щось подібне спостерігалося й у цих широтах: Олекса Довбуш, Устим Кармалюк, Григорій Котовський… Ну так, при найближчому розгляді всі вони виявлялися бандитами – але чи був реальний Зорро або, скажімо, якийсь Робін Гуд кращим?! Напевно, за кожним «шляхетним» розбійником водилися грішки! Біда в іншому: навіть підходящих грішників зараз немає. І де їх шукати – ніхто не знає. Лишилися хвора на копрофагію… тьху ти!.. на копролалію[4] бабця та депутат Маслаченко…
Виродження – от як це зветься, людоньки-братці!
Не дивно, що до місця проведення прес-конференції – «Жовтого будиночка» – Олег дістався у геть пригніченому настрої. Всупереч отриманій від Валерки Мазайла ввідній, тепер його цікавив аж ніяк не скандальний політик, а насамперед майбутній самоспаленець, а вже потім – журналісти, які збіглися на подію.
Усе виявилося навіть гірше, ніж можна було припустити.
– Я – малий підприємець, звати мене Васьковським Дмитром Інокентійовичем, – заговорив ледь тремтячим голосом перший учасник прес-конференції (хоча його ПІБ і рід занять були написані як на табличці, виставленій попереду нього, так і в розданому учасникам прес-релізі). Було очевидно, що виступати перед широкою аудиторією й загалом перебувати в центрі уваги він не звик. – Отож, я вже геть дійшов до краю, аж ось до такого геть непереносимого розпачу. Саме так…
Сіромаха відсапався, нишком позирнув на народного обранця, який розвалився поруч
