Биті є. Макс - Люко Дашвар
– Я добрий, а діти – злі. Вони з’їли мого зайця, – зізнався мамі, коли та везла його на файній автівці з дитсадка додому.
– А не носи своє туди, де очі завидющі, – порадила пані Женя.
Подальша доля тільки підтверджувала ницість людей, що вони оточували прекрасного Макса. На десятиріччя тато подарував синові крутий велосипед «Scott». Максим крутив педалі – печерськими пагорбами, через пішохідний міст, на Труханів… Загубився у хащах, наштовхнувся на компанію підлітків. І коли один із них, худий, як той велосипед, заступив шлях – дай проїхатися! – покинув сідельце не те щоб із радістю, але й не без гордості. А чого ж не поділитися? Хай ще хтось – з вітерцем на крутому вєліку! Худий осідлав «Scott», та крутнути педальки не встиг. Компанія із гиготом навалилася на худого – чіплялися за плечі, плигали на раму, один усівся на кермо… «Scott» рипнув: help! Переднє колесо склалося і перетворилося на еліпс. Макс тягнув на собі понівечений апарат, чув позаду веселий регіт.
– Я – добрий… Чому люди не шанують того? Чому нас оточують такі нікчеми? – запитав маму.
Так уже повелося у Сердюків: тато все більше кар’єрою займався, а мама – так та із сином залюбки теревенила.
Пані Женя тоді відповіла щось формальне на кшталт «цурайся босоти». І не тому, що саме несла до звалища понівеченого «Scott’а» і матюкалася подумки, бо надто уже шкодувала, що велосипед і дня дитину не порадував, ні – Максові сумніви несподіваним чином прояснили плани самої пані Жені.
– Максимка за кордон навчатися відправимо, – того ж дня повідомила чоловікові і заходилася синові файну школу за бугром шукати.
Справа непроста, та за два роки упоралася. Після консультацій, з’ясувань, відвідин більш як двох десятків престижних європейських шкіл зупинилася на навчальному закладі у швейцарському Санкт-Галлені: старовинна середня школа тут гордо йменувалася «Інститут ауф дем Розенберг». І хоча навчання коштувало більш як 70 тисяч доларів на рік, пані Женю вельми привабила педагогічна концепція закладу: обіцяла не тільки гідні знання і комфортну безпечну атмосферу, гарантувала адаптацію у суспільстві, розвинуту соціальну компетенцію і здатність долати конфлікти.
– Може, хоч навчиться козлів давити, – понадіялася.
У дванадцять років Максим Сердюк подався гартувати характер до швейцарського міста Санкт-Галлен, де є барокова церква небаченої краси й унікальна старовинна бібліотека.
Якби сьогодні хто запитав Макса, що найбільше запам’яталося за п’ять років, що він провів їх у Швейцарії, найперше згадав би прізвисько, яким його нагородили на першому ж уроці з англійської.
– Сер Дюк? – вразився учитель. – Ваше прізвище Сер Дюк?
Забув про тему уроку, хвилин десять пояснював: на звертання «сер» у давній Британії могли розраховувати виключно особи знатні – баронети і лицарі. А «дюк» з латини – «герцог». І усі знають, що герцогський титул мають особи королівської крові… У школі з’явився сер Херцог? (Учитель так і сказав, переклавши німецькою – herzog, і хіба то дивина для німецько-мовного швейцарського кантону.) Поплескав Макса по плечу:
– Як не по крові, то, певно, за характером ви – шляхетна людина.
Макс тоді підвівся, відповів, ледь добираючи слова англійською:
– Сподіваюся, ніхто й ніколи не матиме у тому сумніву.
Дюк – кликали його з того дня. Дюк. Втягував живіт, розправляв плечі, від чого підборіддя мимоволі підіймалося вище: хіба хибні справи роблять із високо піднятою головою?… Дюк… Дівчатка стріляли оченятками захоплено, хлопці дивувалися вдумливій щиросердності.
– Максе, ти реальний Дюк! – визнав китаєць Чонган, з яким Макс п’ять років ділив одну кімнату у Санкт-Галлені, коли вони прощалися після закінчення школи і Макс їхав до Лондонської школи економіки, а Чонган – у Гарвард.
До зустрічі зі звичайним життям ніхто й ніколи не сумнівався у тому, що Макс Сердюк – шляхетна людина.
Дідько, так… Так он що найбільше муляло! А він усе вишукував причини: чому рана ніяк не гоїться, хоч зі шкіри лізе? З батьками порвав, плани грандіозні: власним розумом у дамки. І стрижень: я – Дюк! Зможу! А Гоцик, падло… Він так не думав… А Люба? Та теж?… Та й інші…
– Помиляєтеся, – у порожнечу.
Носаком у двері – дорогу! Кімнатка на Костянтинівській кліпнула вікнами услід: не повернеться… Ніколи…
Вночі Київ не бажає розмов – зайві! Із прикрістю роздивляється балакучих: що за йолопи тут у нас? Ага! Двійко дівчаток у підстрелених спідничках сунуть темним провулком, дзеленчать: «А він…», «А я…» Та замовкніть, дурепки. Ніч – сафарі. Що запропонуєте мисливцям? Цноту? Каблучку? Сережки з вухами, худий гаманець? Життя?… Ану брись додому язиками чесати!
Макс вийшов у темний дворик, вже повернув до арки (через неї – на Костянтинівську), аж почув від голої вишні, що вона стирчала посеред двору, тихий стогін. Вдивився і розгледів тільки лису голову сусідської дивакуватої дівчини – певно, шаленіла від «Солдата Джейн» чи просто сповідувала філософію мілітарі. Задерла голову догори, підборіддя у небо, на шиї – важка чоловіча долоня…
Макс отетерів – задушить! Смикнувся, крикнув раптом щосили:
– Ей! Курити хочеш?! Ей! Тобі… Ти… Там… Уже йдуть… Пішли… Йди! Йди за мною! – кричав бозна-що, швидко сунув геть. Серце цокотіло: страх, страх…
Вискочив на вулицю. Позаду важкі кроки. Чи то ввижається? Не аналізував, біг у бік Контрактової, хоч смислу в тому мізер: що далі від даху, то більше мисливців…
– Максиме! – почув.
Смикнувся від несподіванки, скосив очі: на перехресті «лексус». Мама?… Похапцем озирнувся у бік темної арки – нікого… Фу ти…
…А у дворику на Костянтинівській кремезний голомозий здоровань гладив важкою долонею шию лисої дівчинки, усміхався іронічно:
– У тебе тут усі сусіди – крейзі? Переїжджай до мене…
– Ні, – сказала лиса дівчинка. – Тут буду. Тут є космос.
П’ять місяців тому, у червні, пані Женя вкрай легковажно поставилася до синового демаршу. Ну, гримнув дверима, ну, пішов… Повештається і повернеться. База-то тут! Та час ішов – місяць, другий… Чоловік подався до Європи у державних справах, знайомі виїдали очі німими запитаннями: «Женечко, а чим зараз твій Максим займається?», старий тато Перепечай – завжди допомога! – цього разу впав у маразм, бо пропонував направити до Макса кількох міцних хлопців з власної охорони…
– Скрутять і вмить додому доставлять, – казав.
– Щоб навіки зненавидів?! – обурювалася пані Женя.
Засумувала… Навіть схудла на вісім кілограмів, а до того ж жодна дієта не допомагала. І що робити?! Чоловік по брюсселях вештається – та хай хоч
