Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Як я й кажу: шизофреніки. Будьте теж шизофреніком: заробіть статки і ненавидьте нацистів.

— А це не надто прагматично?

— Називайте, як хочете. Чому промислові концерни, що здирали три шкури з робітників-рабів, тепер теж мають наживатися?

— Вони і так зароблять шалені гроші, — сказав я. — А крім того, ще й усі почесті, ордени, пенсії, і, звісно ж, свої мільйони. Я ж там народився. Усе це ми бачили ще після Першої світової. А ви повертаєтеся, містере Фризлендере?

— Ні, моєї ноги там не буде! Бізнесом я можу керувати і по телефону. Якщо вам потрібні гроші, я залюбки позичу тисячу доларів. Коли запанує мир, на них там можна буде почати все, що завгодно.

— Дякую. Можливо, я пристану на вашу пропозицію.

На якусь мить мені здалося, наче на одну соту секунди в салоні сталося коротке замикання, але світло не погасло, а лише замерехтіло, а потім знову спокійно та ясно засвітило. То був момент, коли загрозливе, похмуре бажання, змішане зі страхом та думками про неможливість повернення, раптом, якимсь невидимим чином, стало реальністю. Гроші, які запропонував мені Фризлендер, я не збирався використовувати для бізнесу. То була можливість повернутися і цих грошей було навіть більше, ніж достатньо, щоб добратися до країни, яка щоразу ближче і ближче насувалася на мене в моїх снах, наче чорна стіна грозових хмар. Я стояв під люстрами й невидющо дивився перед собою, не бачачи нічого, крім невиразної розпливчастої світлої плями між власними очима.

Мені був потрібен час, щоб отямитися. Здавалося, мене закрутило у смерчі. Навколо мене все оберталося, світло й тінь миготіли, аж раптом почув Кановий голос:

— Кухарка вже накладає вам гуляш. Заберіть його з кухні, а потім ми зможемо втекти. Як вам така пропозиція?

— Що? Втекти? Коли?

— Коли забажаєте. Якщо хочете, просто зараз.

— Он як! — Я починав розуміти Кана. — Зараз не можу, — сказав я. — Мушу владнати ще кілька справ. Кане, я мушу залишитися тут.

Я хотів зібратися з духом, а це в мене найкраще виходило в юрмі. З Каном я теж зараз не хотів спілкуватися, саме зараз — ні. Усе було ще надто невизначене, нове і примарно важливе.

— Добре, — «сказав Кан. — А я піду. Більше не витримую в цій бурді, в якій змішалися хвилювання, сентиментальність та невизначеність. Сотні осліплених птахів раптом б’ються об пруття своїх кліток і несподівано виявляють, що ті вже не зі сталі, а з варених спагеті. І тепер вони не знають, чи їм співати, чи плакатися. Деякі вже навіть співають, — додав він похмуро. — Незабаром вони зрозуміють, що їм нема чого виспівувати, бо в них заберуть останню опору: романтичну тугу за батьківщиною та романтичну ненависть. Зруйновану країну ненавидіти вже неможливо. На добраніч, Роберте.

Він був дуже блідий.

— Думаю, я зайду до вас трохи згодом, — сказав я налякано.

— Не варто. Я йду спати. Вип’ю дві таблетки снодійного. Не бійтеся, — сказав він, зауваживши мій переляк. — Я нічого собі не заподію. Бажаю вам повеселитися на цьому оманливому святкуванні перемоги, яке насправді не є ніякою перемогою. На добраніч, Роберте.

— На добраніч, Кане. Зайду до вас завтра в обід.

— Чекатиму.

Мене мучило сумління, і я вже хотів кинутися за ним, але був надто збентежений: через себе самого, все це безнадійне, абсурдне святкування та через слова, що їх Кан сказав наприкінці. Я сів на крісло й неуважно слухав Лягманна, який запевняв, що незабаром геть одужає — так він це називав — бо в нього вже добрий місяць хоч і не безперервні, але нормальні стосунки з однією вдовою.

— Усе мине, як поганий сон, — сказав він, подивившись на мене очима, в яких за райдужкою пробивалася мармурова білизна.

— А твій католицький бізнес теж? — запитав я. — Вервиці та фігурки святих?

— Побачимо. Поки що я геть не поспішаю. Я найкращий комівояжер за всю історію людства. Чужа віра дає можливість дистанцію-ватися і надає більше свободи дій. І це добряче допомагає бізнесу. Крім того, люди мені більше вірять, бо я не католик.

— Отже, ти не повертаємся, так?

— Можливо, через кілька років. Поїду в гості. Але попереду в мене ще є час, багато часу.

Я заздро глянув на нього.

— А ким ти був раніше? — запитав я. — До приходу нацистів?

— Студентом і сином заможних батьків. Я так нічого й не опанував.

Я не міг спитати, що сталося з його батьками, але охоче би дізнався, що коїться в його голові. Якось Кан сказав був мені, що євреї — не мстивий народ, можливо, в цьому є дещиця правди. Вони неврастеніки, тому їхня ненависть швидко перетворюється на покірність, і, щоб зберегти власне обличчя, вони з розумінням ставляться до ворога. Це твердження, як і будь-яке екстремальне узагальнення, лише частково відповідало дійсності. І все одно я його запам’ятав. Євреї — не мстивий народ, вони надто культурні та інтелігентні. А я геть не такий. Я був самотній і здавався самому собі троглодитом. Але тепер у мені було щось, чого я ніяк не міг позбутися, і воно так у мені засіло, що я не міг ні обійти його, ні відсунути — це почуття сповнювало мене різкого, нетерплячого завзяття, що я його просто не міг витерпіти. Я й сам не розумів цього поклику крові, але знав: він мене погубить. Я боровся з ним, намагався втекти, і деколи мені здавалося, що я вже зовсім близько до мети. Але потім на мене насувалися спогади, важкий сон чи можливість наблизитися до фатуму, що мовчазно чекав на мене, — і відразу розчавлювалися всі ілюзії про втечу, наче зграю метеликів било градом. Я вкотре усвідомлював: те «щось» знову в мені і я маю вийти з ним на герць. Воно жило у моїй крові і вимагало крові. У білий день я намагався зіронізувати над ним, висміяти його чи познущатися — але воно залишалося і щоночі мовчки надолужувало все те, що розсіювали сонячні промені.

— Не варто так сумувати, містере Роберт, — промовила місіс Фризлендер. — Урешті-решт, це наша остання зустріч як емігрантів.

— Остання?

— Незабаром все закінчиться. Епоха Агасфера вже минула.

Я спантеличено поглянув на милу товстеньку жіночку. І де вона таке почула? Раптом, без жодних причин мені зробилося весело. Я забув про Кана і про власні думки, дивився в рожеве обличчя чистої, добродушної дурості і несподівано збагнув, який абсурдний цей траурно-переможний банкет із його наївною розкішшю та зворушливою розгубленістю.

— Ваша правда, місіс Фризлендер, — промовив я. — Нам іще варто трохи насолодитися товариством одне одного,