Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

листопада тисяча дев’ятсот тридцять другого року вийшла Постанова ЦК КП(б)У, — дівчинка прочитала кожну літеру окремо, так, що вони стали опуклими й ніби зрозумілими, — про заходи щодо посилення хлібозаготівель. Згідно з Постановою окремі господарства за невиконання планів хлібозаготівель каралися натуральними штрафами, тобто конфіскацією п’ятнадцятимісячної норми м’яса. Того ж дня вийшла Постанова політбюро ЦК КП(б)У, — знову як диктор телебачення відтарабанила Женя й сама заслухалась мелодикою свого голосу, — «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп». Реденсу та Косіору було доручено розробити до двадцять третього листопада спеціальний оперативний план ліквідації куркульських та петлюрівських контрреволюційних кубел. ДПУ — вилучити з міст ідеологів та організаторів «куркульського саботажу», провести чистку та засудження рахівників і бухгалтерів — (наперед визначено триста осіб); Чубарю в Дніпропетровській, Хатаєвичу в Харківській, Зайцеву в Чернігівській областях разом з обкомами провести операцію в найближчі дні, каральні органи мають «завдати рішучого удару куркульським елементам для запобігання куркульським повстанням».

Женя втомлено завершила читання, буркнула тихо: «Многа букаф» — і з подивом зиркнула на вчительку.

— Тепер перекажи своїми словами, — попросила та.

— У листопаді, е-е-е, тридцять другого року, — дівчина зазирала до підручника, який вона все ще тримала в руках, — ну, була ця… Постанова, цитую, — опустила очі до тексту, — ЦК КП(б)У, — із ненавистю вичитала ці шість літер.

— Ну, — підбадьорила дівчину історичка.

— Вони просили про різні там, ці… — не могла відтворити щойно прочитаний текст старшокласниця.

— Заходи щодо посилення хлібозаготівлі, — прошепотів Сашко.

— Заходи щодо посилення заготівлі, — швидко, аби не забути, випалила Женя.

Однокласникам, яких не стосувались питання вчительки, не було жодної справи до прочитаного й переказаного, кожен займався своїм: хто клацав на мобільному повідомлення, хто тишком слухав музику, вставивши у вухо один навушник, хто перешіптувався, а хто просто дивився у стелю.

— Ви не розумієте? — запитала наставниця й обдивилась усіх дітей. — Вам не цікаво? — вона мало не плакала.

— Катерино Василівно! — взявся пояснювати Сашко. — Історія — це дуже класний предмет, але ж ця тема якась віддалена від реалій. — Він говорив та поглядав на задоволену Женю. І говорив ніби саме для того, аби ця Женя ось так задоволено на нього зиркала. — Постанови, цекакапебеу, хлібоздача, депеу, куркулі. Куди краще про козаків та про наше славне минуле… Хіба мало тем… таких, що підносять наш патріотизм, а не навпаки. А це? Це вже не актуально.

— Ви так думаєте? — Катерина Василівна подивилась на Сашка, а той, кинувши короткий погляд на сусідку по парті, вимовив голосно:

— Може, власне, я й не думаю так, бо в мене прадід від голоду постраждав. Але… Більшість так думає.

— Більшість? — похитала головою та несподівано іронічно посміхнулась вчителька. — Більшість — це добре. Слухайте, а й то правда, нащо нам та історія, давайте проведемо невеличкий тест, — запропонувала, і діти охоче її підтримали.

— Хоч щось, аби не оце, — звернулась пошепки Женя до Сашка, усілась на своє місце й міцно стисла його коліно долонею. — Дякую, що врятував від цієї мегери, бо я вже думала, що в мене мозок закипить ту муть читати.

— А в тебе ніхто від голоду не вмирав? Ну, прадіди там, чи ще хтось?

— Значить, так, — голосно сказала Катерина Василівна, а Женя лиш знизала плечима й подивилась на хлопця як на дурника.

— Від якого голоду, Сань?

— У нас до кінця уроку є десять хвилин, — вчителька історії змінила свій сум на дещо награну безтурботність, а старшокласники відліпилися від своїх стільникових та з цікавістю слухали. — Тому поговоримо про більшість, про рішення так званої більшості. Так-от, уявімо, що у… — Катерина Василівна обвела клас поглядом та спинились на Віталіні, яка сиділа на першій парті. — У Віталіни є в сумці бутерброд із чимсь дуже смачним.

— З червоною рибою, — почулось з середини класу, і діти загули й заплямкали.

— З кав’яром… чорним, — додав хтось інший писклявим голосом, і декілька секунд приміщенням носилось обговорення якості, користі для здоров’я та захмарної ціни цього делікатесу.

— А в інших такого бутерброда немає. В інших взагалі нічого немає, навіть маленької піци. Але ви хочете їсти. Ваші дії?

У класі на мить стало тихо: чи то діти відразу задумались про план своїх ймовірних дій щодо чужого бутерброда, чи то питання збило їх з пантелику.

— Подумайте! — закликала вчителька й знову прикипіла поглядом до сірого пейзажу за вікном.

Кілька хвилин панувала мовчанка, а тоді Женя прямо з місця вимовила:

— Я б її попросила зі мною поділитись. Ділитись — це добре.

— А я б тобі не дала, — посміхнулась Віталіна. — Мої батьки трудяться день у день, аби гроші заробити мені на цей бутерброд, а я буду із тобою ділитись? Краще я його своїм рідним залишу братику та сестричці.

— Так можна й забрати, — припустив один із хлопчиків. — Але я не наполягаю, я так… припускаю.

— Забрати, тобто викрасти? — втрутились у бесіду інші діти.

— Стоп-стоп-стоп, треба, щоб усе було законно, — підвівся посеред класу майбутній медаліст та спортсмен-розрядник Владик. Він не зважав на вчительку, яка присіла на краєчок першої парти й уважно слідкувала за ходом дискусії.

— Законно було б не дивитись на чужі бутерброди, — кинув йому Сашко.

— Але ж ми не чужі один одному… — підняв брови Влад. — Ми — колектив. Ми одинадцять років разом… ну, не рахуючи деяких зальотних, — медаліст зверхньо майнув поглядом по опоненту.

Сашко дійсно в цій школі і в цьому класі навчався лише три роки. Батько — військовий, переїздили з міста у місто, зі школи — до школи.

— Правильно, немає чого відділятись від колективу зі своїми бутербродами, — засміялась білява дівчинка. — Віталіно, сказала б я, давай виставляй свій мегабутерброд на загальний стіл — буде вечірка. І Віталіна віддала б.

— Ні, — стояла на своєму вперта Віталіна. — Не віддам!

— Ніфіга собі, — обурилась Женя, спочатку звернувшись до Сашка, а за мить — до класу, та ще й додала: — Значить, ми примусимо. Нас же більшість!

Діти заговорили, замахали руками, почали збиратись у групи по кілька осіб, дискутували, аж поки не продзеленчав дзвоник. Разом із ним Женя підняла вгору аркуш, вирваний із зошита в клітинку. На ньому червоним було каліграфічно написано: «Постанова». Листок, як цеглина на толоці, з рук у руки перейшов до вчительки, вона пробігла написане швидким поглядом та усміхнулась сумно.

— Нічого не міняється в людській природі, — неочікувано для дітей зіжмакала Постанову та жбурнула її до сміттєвого відерця в кутку, коротко сказала: — До побачення, — й вийшла з класу.

— Ну, дає наша Фролячка! Її що, мужик кинув? — голосно запитала в