Заложна душа - Дмитро Білий

— Останній раз питаю: кажи, пане вельможний, чи за скарбом у Степ подався, чи тікаєш від кари царської, чи женешся за кимось? — страшно глянув отаман Волох на пана Вербовського, але той тільки хрипів із закритими очима.

— А зараз спробуємо боярську доньку... — рикнув Малюта і почав зривати намисто із Оксани, яка марно пручалася, притиснута до підлоги...

* * *

...Чіпка, весь подертий колючим бур'яном, крутився між копитами коня Цигана. Нарешті харцизу вдалося підхопити малого за чуприну і притиснути, немов жертовне ягня, до халяви. Вправним рухом харциз закинув голову хлопця назад і змахнув ножем над його горлом. Чіпка побачив над собою блискуче лезо... Раптом велика чорна тінь підлетіла із землі і тяжко вдарилася у тулуб Цигана. Харциз покотився із сідла. Кінь піднявся дибки, і Чіпка впав у ковил. Жорсткий катран дряпнув його по обличчю. Чіпка підняв очі — і крик застиг у нього в горлі. Прямо перед ним лежала чорноборода голова — з навпіл перекушеної шиї густо сочилась кров. Кінь із спотвореним тулубом оскаженіло нісся навпростець. Чіпка затрусився, немов у пропасниці — величезний чорний вовк із скривавленою пащею дивився прямо на нього великими червоними очима...

* * *

— Не крутися, дівко... — харчав Малюта, викручуючи Оксані руки. Дівчина борсалася з останніх сил, намагалася кусатися і дряпатись, але божевільний страх позбавив її останніх сил.

— Що, драгуне, тяжко старшинську доньку подолати... — глузливо кинув Волох, байдужими очима дивлячись, як б'ється дівчина... Нарешті захеканому Малюті вдалося заломити руки Оксани за спину так, що бідолашна не могла навіть поворушитись.

— Ну що, не пожалієш рідної душі? — кинув пану Вербовському Волох.

— Будеш ти проклятий за цю наругу і за злодійства свої! — крикнув пан Вербовський, із лютою ненавистю дивлячись на Волоха...

Малюта вишкірився і рвонув плахту на дівчини... В ту ж мить двері розчахнулися.

— Біда, отамане,! — до комори вбіг харциз у гусарському доломані, обличчя його було крейдяне від жаху, — кінь Цигана приніс!

— Ну так що з того! — крикнув Волох.

— А те, — відповів харциз, — що голову свою Циган десь по дорозі загубив...

— Потім побавишся, Малюто! — крикнув Волох і вискочив із комори. Рудобородий лайнувся, хлопнув Оксану по стегну і крикнув: — Нічого, душенька, ми ще з тобою пограємося... — і вискочив за отаманом...

...На подвір'ї похмуро стояли колом харцизи. Один з них ледь втримував схарапудженого коня. Біля коня, зачеплений ногою за стремено, лежав скривавлений тулуб без голови, страшно потолочений і покремсаний від гонитви степом.

Волох пильно придивився до залишків шиї, з якої стирчала біла кістка хребта і мовчки пішов до тину. Сперся на нього і втупився у далеч. Чорне небо зливалося із степом. Зловісна тиша страшним тягарем зависла над переляканим натовпом, що застиг на хутірському подвір'ї. Пронизливе завивання, від якого кров холонула в жилах, зіткалося із темряви і попливло над землею. Малюта похапливо захрестився. Харцизи стиснули зброю. У когось зірвалося слово і застигло, немов вирок для всіх:

— Вовкулака!

— У кого срібло є? — несамовито закричав Волох. Харцизи почали вивертати свої кишені. Малюта кинув посеред кола шапку. До неї полетіли срібні персні і монети.

— Рубай на картеч! — коротко наказав Волох. При світлі смолоскипів харциз у гусарському доломані почав рубати тесаком срібло на зрубі колодязя. Та не встиг він зробити і десяти ударів, як довга чорна тінь перелетіла через тин і опинилася на середині подвір'я. Хтось знов несамовито кричав:

— Вовкулака!

Величезний чорний вовк на мить застиг посеред двору і стрибнув на харциза у доломані. Той спробував відмахнутися тесаком, але вовк одним блискавичним рухом вискаленої пащі відхопив йому руку із зброєю. Харциз впав у калюжу власної крові. Гримнуло декілька пострілів із мушкетів, але від них тільки задимилася вовча шкіра. Вовк одним стрибком подолав відстань до найближчого стрільця — той кинувся тікати, кинувши мушкет: вовк збив його і стрибнув на спину — білі ікла з хрустом зімкнулися на шиї. Другий спробував закритися мушкетом — вовк збив його тулубом і вигриз обличчя. На подвір'ї заметушилися із смолоскипами харцизи. Вовк легко здоганяв їх, рвав оскаженіло ікластою пащею горлянки, трощив, немов сухі стеблини, кістки, рвав пазурами жили і розтинав животи та груди...

...Пан Вербовський і Оксана заклякли у коморі. Жахливі передсмертні крики, звіряче рикання і моторошний хруст людської плоті, яку нівечило пекельне створіння, паралізували їх. Двері комори були відкриті, і в отворі було добре видно при блиманні світлі кинутих смолоскипів, як металися, божеволіли і гинули один за одним люди ...

— Рятуймося, доню... — отямившись прохрипів пан Вербовський, підхопив дівчину за руку, і вони вискочили із комори. Втікачі заскочили за край будівлі, пробігли через вулики і сад і опинилися на великому лузі. Хутір, звідки долітали пекельні звуки, лишився позаду. Повний місяць яскраво освітлював схил, високі трави, декілька кам'яних хрестів і могилу, що височила в далечі.

Оксана озирнулася — над хутором поступово піднімалася заграва. Батько щосили тягнув її за руку. Дівчина бігла, відчуваючи, як серце калатає у грудях. Раптом Вербовський зупинився — позаду гупали копита. Не встиг він повернутися, як важкий круп коня вдарив його у спину, і пан Вербовський полетів на землю. Оксана скрикнула — до неї тягнулися руки. У світлі місяця дівчина розгледіла страшне обличчя Волоха. Той схопив її за стан і кинув поперек сідла, пронизливо гикнув і понісся далі; за ним, щосили б'ючи своїх коней нагаями, полетіли степом Малюта і ще один харциз...

...Прийшов до тями пан Вербовський тільки вранці. Одяг його був просякнутий холодною росою. Він озирнувся навкруги — Оксани ніде не було. Напружуючи останні сили, перемагаючи біль, що ятрив тіло і душу, пан Вербовський піднявся і, шкутильгаючи, побрів до хутора.

Хутірські будівлі дотлівали. Білий дим ще піднімався над згарищем, деінде спалахували останні язики полум'я, пробігали по обгорілих дошках, шукаючи собі поживу, і зникали. На подвір'ї лежали мерці і запеклися калюжі крови. У тих, хто лежав поблизу вогнища, обвуглилися тіла. Чорні обличчя вбитих кривилися в останніх гримасах смертельного переляку. Біля воріт хрипів і бив копитом по землі кінь. Живіт коня був розпоротий і з нього слизькою кулею вивалилися у пил тельбухи; притиснутий конем до землі, лежав вершник. Одяг на його грудях був пошматований і залитий кров'ю; скляні очі широко відкриті, а рот