Сповідь маски - Юкіо Місіма

— Який гарячий! Температуру міряв?

— Та під тридцять дев’ять!

— То треба льоду.

— Звідки він у мене!

— Зараз щось придумаємо.

Тріпочучи широкими рукавами, вона збігла сходами. Повернулася й спокійно присіла біля мене.

— Хлопця вашого вирядила.

— Дякую.

Я дивився у стелю. Вона потяглася за книжкою, що лежала в узголів’ї, і прохолодний шовковий рукав черкнув мене по лобі. Мене раптом потягло до цих прохолодних рукавів. Я мало не попросив покласти мені рукав на лоба, але похопився. У кімнаті сутеніло.

— Де ж він запропав?

Гарячка хворобливо загострює відчуття часу. Поки що явно рано було казати «запропав». Невдовзі Чіеко озвалася знову:

— Ну де ж він подівся! Чого так довго?

— Та нічого не довго! — роздратовано буркнув я.

— Ой, як ти приємно гніваєшся! Заплющ очі! І не сердься, стелю однаково не передивишся.

Я примружив очі, і під повіками до болю запекло. Зненацька я відчув, як щось доторкнулося до лоба. І водночас відчув ніжні пахощі. В мене вихопилося безтямне зітхання. І тут з моїм подихом змішався інший, гарячий, а губи притисло щось важке й масне. Зуби клацнули об зуби. Розплющити очі й подивитися було страшно. Прохолодні долоні затиснули мої щоки.

Нарешті Чіеко відірвалася від мене. Я трохи підвівся. Ми пильно подивились одне на одного в сутінках. Сестри Чіеко відзначалися легковажною поведінкою. Поза сумнівом, у ній текла та сама гаряча кров. Пал тієї крові на диво відповідав моїй хворобливій гарячці. Я остаточно сів на постелі і мовив: «Ще!» Ми цілувалися, поки не повернувся хлопець. «Цілуй, та й годі, більш нічого!»— знай повторювала вона. Я не міг збагнути, чи була в поцілунках чуттєва насолода. Адже перший такий досвід — уже неабияка насолода, отож, може, й не варто дошукуватися, чуттєва вона чи ні. А вилучати зі свого п’янкого відчуття частку звичної настійливої ідеї я й поготів не збирався. Відтепер я став «чоловіком, який спізнав поцілунок» — от що важливо. В обіймах Чіеко в мене раптом зродилася настирлива думка про Соноко, наче в турботливого брата, якого почастували заморськими ласощами, а тепер він і собі хоче пригостити ними сестричку. А потім я вже тільки й уявляв, як цілуватиму Соноко. І то була моя перша помилка, причому суттєва.

В усякому разі, через думки про Соноко мій перший досвід потроху став видаватися досить бридким. Коли наступного дня подзвонила Чіеко, я збрехав, що завтра мушу вертатися на завод. Навіть на призначене побачення не пішов. І почав умовляти себе, що все це бридке, бо кохаю я Соноко, і закривав очі на те, що моя неприродна холодність викликана якраз тим, що в першому поцілунку не було й крихти приємного. Так уперше я скористався любов’ю до Соноко, щоб виправдати себе.

Як воно водиться між юними закоханими, ми з Соноко обмінялися фотографіями. Надійшов лист, де Соноко писала, що мою картку носить у медальйоні на грудях. Проте фотокартка, яку вона прислала мені, вмістилася б хіба в портфелі. Для внутрішньої кишені вона теж була завелика, отож я носив її при собі загорнутою в хустку-фуросікі. Повертаючись додому, я завжди забирав картку з собою, бо завод міг згоріти, поки мене нема. Якось я повертався на арсенал пізно увечері, коли завила сирена, світло в електричці згасло. Я ледве дочекався відбою. Сягнув рукою на затягнуту сіткою полицю. Але хтось потемки поцупив увесь мій клунок разом з фотокарткою. Я був схильний до забобонів, отож з того дня мене охопила тривога: я відчував, що мушу негайно побачити Соноко.

Нічний наліт двадцять четвертого травня додав мені рішучості, як і дев’ятого березня. Певно, так потрібно було, щоб між мною й Соноко постали якісь міазми, викликані надміром бід. Так певні хімічні сполуки можуть існувати лише в середовищі сірчаної кислоти.

Укриваючись в щілинах, накопаних без ліку між пустирищем і пагорбом, ми дивилися на вогненне небо над Токіо. Коли час від часу небокрай спалахував відблиском вибуху, у просвітах між хмарами прозирало напрочуд синє, наче полуденне, небо. Блакить на мить з’являлася серед ночі. Немічні прожектори були немов сигнальні вогні для ворожих літаків: висвітивши ненадовго в блідому перехресті крила літака, вони простягали руки проміння до сусіди, ближчого до Токіо, гречно підказуючи ворогові дорогу. Зенітки лише вряди-годи озивалися вогнем. І В-29 залюбки дісталися токійського неба.

Звідси навряд чи розрізниш, де свої, а де ворог у повітряному бою над Токіо. Та все ж щоразу, коли збитий літак падав, прокреслюючи криваве небо, глядачі захоплено плескали в долоні. Найбільше галасу зчиняли хлопчаки. З їхніх щілин, ніби з театральних лож, лунали оплески й вигуки. Я подумав, що для тих, хто стежить отак звіддалік, і справді немає особливої різниці, збито ворожий літак чи свій. Така вона вже, війна.

… Наступного ранку по шпалах, які ще диміли, по обвугленій дошці, перекинутій через залізне руйновище мосту, я пройшов пішки півдороги, бо електрички не ходили. І, діставшись додому, побачив, що вогонь зглянувся лише на наш і кілька сусідніх будинків. Нічна пожежа, навпаки, збадьорила мою рідню, яка саме ночувала вдома, що останнім часом траплялося нечасто. Щоб відсвяткувати порятунок від вогню, відкопали бляшанку з квасолевою пастилою й поласували гуртом.

— Братику, ти ніби до когось залицяєшся? — поцікавилася, завітавши в мою кімнату, шістнадцятирічна непосида-сестра.

— Хто сказав?

— Ніхто, сама знаю.

— А що, не можна?

— Чому ж ні! А коли весілля?

Я сторопів. І почувся, немов розшукуваний злочинець, коли хтось сторонній прохопиться, нічого не підозрюючи, про його справу.

— А я і не думаю одружуватись!

— Ах ти ж безсоромний! Залицяєшся, а одружуватись і не думаєш! Отакі ви, чоловіки!

— Ану, тікай, бо чорнилом обіллю! — А на самоті я без упину повторював: «Так, люди справді одружуються. І навіть заводять дітей. Я про це ніби й забув! Чи, принаймні, вдавав, ніби забув. Я помилявся, коли гадав, що жахіття війни роблять неймовірним навіть таке крихітне щастя, як одруження. А для мене одруження могло б бути неабияким щастям. І то таким, що аж волосся дибки…»

Ці думки навернули мене до суперечної з ними певності, що як не сьогодні, то завтра я мушу побачитися з Соноко. Оце і є кохання? Якщо так, то чим воно відрізняється від химерної палкої цікавості, яку викликає в нас тривога, коли угніздиться в душі?

І Соноко, і її бабуся, і мати вже не раз запрошували мене приїхати. Я написав Соноко, щоб підшукала місце в готелі, бо переймався навіть думкою, що доведеться зупинитись у її тітки.