Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

— Альварес, — сказав той. — Хаїме Альварес. Ви мене не пригадуєте?

Равік похитав головою.

Чоловік нахилився й закотив холошу штанів. Уздовж литки до самого коліна виднів шрам.

— Тепер пригадали?

— Я вас оперував?

Чоловік кивнув головою.

— На кухонному столі, біля самої лінії фронту. В польовому лазареті під Аранхуесом. Невеличка біленька вілла в мигдалевому гаю. Тепер пригадали?

Равік раптом відчув задушливий запах квітучого мигдалю. Йому здалося, ніби той запах підіймається темними сходами, нудний, гнилявий, змішаний зі ще нуднішим і гнилявішим запахом крові.

— Так, — відповів він. — Пригадав.

На залитій місячним світлом терасі рядами лежали поранені. їх покосили німецькі й італійські літаки. Діти, жінки, селяни, пошматовані осколками бомб. Дитина без обличчя, вагітна жінка з розпанаханим по самі груди животом, старий чоловік, що боязко тримав відірвані пальці однієї руки в другій, думаючи, що їх можна буде пришити. А над усім цим — важкі пахощі ночі й чисті краплини роси.

— З ногою все гаразд? — спитав Равік.

— Начебто. Тільки погано згинається. — Чоловік усміхнувся. — Принаймні через Піренеї я нею перейшов. А Гонсалес загинув.

Равік забув, хто такий Гонсалес. Але тепер згадав молодого студента, що допомагав йому.

— А що сталося з Маноло?

— Попав у полон. Розстріляний.

— А Серна, командир бригади?

— Загинув. Під Мадрідом. — Альварес знов усміхнувся, неживою, машинальною усмішкою, що з’явилась у нього сама собою, без будь-яких почуттів. — Мура й Ла Пенья попали в полон. Розстріляні.

Равік уже не міг згадати, хто такі були Мура й Ла Пенья. Він пробув в Іспанії шість місяців і покинув її, коли фронт був прорваний і лазарет розформували.

— Карнеро, Орта і Гольдштейн у концтаборі,— повів далі Альварес. — У Франції. Блацький також живий. Ховається десь поблизу кордону.

Равік пам’ятав тільки Гольдштейна. Надто багато було тоді навколо нього людей.

— Ви тепер мешкаєте в цьому готелі? — спитав він.

— Так. Переїхали позавчора. Наші номери там, — він показав на коридор третього поверху. — Нас довго тримали в прикордонному таборі. Але врешті випустили. Ми ще мали гроші.— На обличчі в нього знов з’явилась усмішка. — Тут є ліжка, справжні ліжка. Добрий готель. Навіть портрети наших вождів на стінах.

— Авжеж, — сказав Равік без крихти іронії.— Мабуть, це все приємне після того, що було там.

Він попрощався з Альваресом і пішов до своєї кімнати.

Кімната була прибрана й порожня. Джоан пішла. Равік оглянувся навколо. Нічого не залишила. Та він і не сподівався, що вона щось залишить.

Він подзвонив. За хвилину з’явилась покоївка.

— Дама пішла, — сказала вона, не чекаючи на його запитання.

— Я й сам бачу. Звідки ви знаєте, що тут хтось був?

— Ну що ви, пане Равіку! — мовила дівчина і більше нічого не додала. В неї був такий вигляд, немов її тяжко образили.

— Вона снідала?

— Ні, я її не бачила. А то б подбала про сніданок. Я ж пам’ятаю, що вона снідала того разу.

Равік подивився на неї. Її останні слова йому не сподобалися. Він витяг кілька франків і всунув їх дівчині в кишеню фартуха.

— Добре. Робіть так і далі. Приносьте сніданок тільки тоді, як я вас сам попрошу. І не заходьте прибирати в кімнаті, поки не будете цілком певні, що там нікого нема.

Дівчина по-змовницькому всміхнулася.

— Гаразд, пане Равіку.

Його прикро вразила та усмішка. Він знав, що покоївка подумала. Що Джоан заміжня й не хоче, щоб її бачили. Раніше він би тільки посміявся з цього, але тепер йому було неприємно. А, власне, чому?

Він здвигнув плечима й підійшов до вікна. Готель це готель. Тут нічого не зміниш.

Равік відчинив вікно. Був полудень. Над будинком нависло вкрите хмарами небо. В ринвах цвірінчали горобці. На поверх нижче сварилося якихось двоє голосів. Мабуть, подружжя Гольдбергів. Чоловік, гуртовий торговець зерном із Бреслау, був на двадцять років старший за дружину.

Вона жила з емігрантом Візенгофом і думала, що про це ніхто не знає. Насправді про це знали всі, крім Гольдберга.

Равік зачинив вікно. Вранці він оперував за Дюрана чийсь жовчний міхур. Анонімний жовчний міхур. Шмат живота невідомого чоловіка, якого він різав, заміняючи Дюрана. Гонорар — двісті франків. Потім ходив поглянути на Кет Гегстрем. У неї була температура. Надто висока. Він посидів у неї годину. Кет спала, тільки дуже неспокійно. Нічого особливого, а все-таки краще, якби температури не було.

Равік невидющими очима дивився у вікно. Дивне почуття порожнечі, що завжди настає потім. Ліжко, яке вже ні про що не свідчить. Новий день, що немилосердно шматує вчорашній, немов шакал шкуру антилопи. Гаї кохання, вичарувані темрявою, тепер знову безмежно далекі, марево над пустелею часу…

Він відвернувся від вікна. На столі лежала адреса Люсьєни Мартіне. Її недавно виписали. Стан її трохи непокоїв його. Він був у неї два дні тому. Сьогодні можна було ще не оглядати її, але Равік більше не мав роботи й вирішив знов навідатися до неї.

Люсьєна мешкала на вулиці Клавель. Унизу в будинку була крамничка, де торгували м’ясом. Кремезна жінка вимахувала сокирою, розрубуючи окіст. Вона була в жалобі. Її чоловік помер два тижні тому, і тепер вона продавала м’ясо з крамарчуком. Равік, проходячи повз крамничку, глянув на жінку. Мабуть, вона зібралася кудись у гості, бо на ній був капелюшок із довгим чорним серпанком, і вона вже тільки з люб’язності погодилася швиденько відрубати для знайомої свинячу ногу. Чорний серпанок замаяв над розрубаною свинею, блискуча сокира ввігналася в окіст.

— За одним махом, — задоволено сказала вдова й кинула ногу на вагу.

Люсьєна мешкала в кімнатці під дахом. Вона була не сама. На стільці недбало розсівся молодик років двадцяти п яти. На голові в нього був кашкет велосипедиста, а з рота стирчала самокрутка, що не відлипала від спідньої губи, як він розмовляв. Коли Равік зайшов, молодик навіть не подумав підвестися.

Люсьєна лежала на ліжку. Вона збентежилась і почервоніла.

— Доктор?.. Я не знала, що ви прийдете сьогодні.— Вона глянула на молодика. — Це…

— Байдуже, хто, — брутально перебив її молодик. — На біса називати прізвища. — Він відхилився на спинку стільця. — Отже, ви той самий лікар?

— Як справи, Люсьєно? — спитав Равік, не звертаючи уваги на молодика. — Добре, що ви ще лежите.

— Давно могла б уже встати, — втрутився молодик. —  Не така вона хвора, щоб вилежуватися. Не працює, а гроші пливуть.

Равік обернувся до нього.

— Вийдіть звідси, — сказав він.

— Що?

— Вийдіть. За двері. Я хочу оглянути Люсьєну.

Молодик зареготав.

— Можна й так. Ми не такі делікатні.