Чуття і чутливість - Джейн Остін

— Не розумію вас.

— Так сказати чи ні?

— Кажіть, звичайно ж.

— Ну що ж, слухайте: здається, містер Віллоубі любить полювати.

Маріанна здивувалася і зніяковіла, проте його жартівливе лукавство викликало в неї усмішку, і, помовчавши, вона відповіла:

— О, Едварде! Як ви можете!.. Але сподіваюся, прийде час… Я впевнена, він вам сподобається!

— Я в цьому не сумніваюся, — відповів він, трохи розгубившись від того запалу, з яким це було сказано; адже він у жодному випадку не дозволив би собі повернутися до натяків гостей, якби не вважав їх звичними серед знайомих жартами, для яких вона і містер Віллоубі, якщо і подали спонуку, то дуже незначну.

Едвард прогостював у Котеджі тиждень. Місіс Дешвуд привітно припрошувала, щоб він залишився надовше. Але його мета немов полягала в тому, щоб терзати себе: він, здавалося, був сповнений рішучості виїхати саме тоді, коли товариство друзів давало йому найбільшу насолоду. Останні два-три дні його настрій, хоча і залишаючись мінливим, помітно посвітлішав; будинок і околиці все більше йому подобалися, про розставання він говорив із зітханням, заявив, що абсолютно вільний і навіть не знає, куди податися від них, і що він все одно мусить їхати. Жоден тиждень не минав так швидко, як цей, — він просто не йняв віри, що він промайнув. Едвард говорив це знову і знову. Говорив він і багато чого іншого, що свідчило про зміну його почуттів і спростовувало вчинки. В Норленді йому тужливо, Лондона він не любить, та до Норленда або ж до Лондона виїхати він мусить. Їх доброту він цінує над усе, бути з ними — величезне щастя. Проте наприкінці тижня він повинен розлучитися з ними всупереч їхнім наполяганням, всупереч власному бажанню і не гаячи часу.

Елінор відносила всі недоречності такої поведінки на рахунок його матері, характер якої, на щастя, був відомий їй так мало, що вона завжди могла знайти в ньому вибачення для дивацтв сина. Але незважаючи на розчарування, досаду, а подеколи — й роздратування, спричинені подібним його поводженням з нею, вона дуже охоче знаходила для нього резонні і великодушні виправдання, яких її мати лише насилу здобула від неї для Віллоубі. Сумовитість Едварда, його замкнутість і непослідовність приписувалися його залежному становищу і тому, що йому краще знати схильності і наміри місіс Феррар. Нетривалість його візиту, наполегливе бажання виїхати в призначений термін пояснювалися тим же безправ’ям, тією ж необхідністю підкорятися примхам матері. Причина полягала в одвічному конфлікті обов’язку і власного бажання, батьків і дітей. Елінор багато дала б, щоби дізнатися — коли всі ці утруднення улагодяться, коли протистоянню настане кінець, коли місіс Феррар зміниться, а її син здобуде свободу бути щасливим. Але, розуміючи марноту таких надій, вона була вимушена шукати втіху у зміцненні своєї впевненості в почуттях Едварда, у спогадах про кожний знак ніжності в погляді або в словах, які вона помічала, поки він залишався в Бартоні, а головне — у втішному доказі їх, який він постійно носив на пальці.

— Мені здається, Едварде, — зауважила місіс Дешвуд за сніданком у день його від’їзду, — ви були б щасливі, якби обрали професію, яка забирала б ваш час, додавала цікавості вашому життю, вашим планам на майбутнє. Правда, це завдало б прикрості вашим друзям, оскільки у вас залишилося б для них менше дозвілля. Проте, — додала вона з посмішкою, — ви отримали б від цього одну значну вигоду: в усякому разі, ви знали б, куди вирушаєте, розлучаючись з ними.

— Повірте, — відповів він, — я й сам давно дотримуюся тієї ж думки. Для мене було і, можливо, завжди буде тяжким лихом, що мені нічим розважити себе, що я не зміг присвятити себе професії, яка дала б мені незалежність. Але, на жаль, моя надмірна перебірливість і перебірливість моїх близьких перетворила мене на того, ким я є, — на нікчемного неробу. Ми так і не дійшли згоди, яку мені обрати професію. Я завжди віддавав перевагу церкві. Проте моїй сім’ї це заняття здавалося недостатньо значним. Вони наполягали на військовій кар’єрі. Але це для мене є надто вже обтяжливим. Юриспруденція вважалася достатньо благородним заняттям — багато молодих людей, що працюють адвокатами та суддями в Темплі, прийняті до найвищого товариства і роз’їжджають по Лондону у франтівських двоколках. Але правознавство ніколи мене не вабило, навіть найпростіші його форми, які мої близькі схвалили б. Флот? На його боці мода, але мій вік уже не дозволив думати про флот, коли про нього згадали… І врешті-решт, оскільки настійної потреби в тому, щоб я зайнявся справою, не було, оскільки я міг вести блискучий і марнотратний спосіб життя не тільки в червоному мундирі, але й без нього, неробство було визнано почесним і цілком пристойним. У вісімнадцять же років рідко хто схильний серйозно працювати і здатний встояти перед умовляннями близьких не робити зовсім нічого. А тому я вступив до Оксфорда і відтоді — як і належить — віддаюся неробству.

— Але раз воно не зробило вас щасливим, — сказала місіс Дешвуд, — то я вважаю, що ваші сини дістануть виховання, яке підготує їх для стількох же занять, професій, служб і ремесел, як і синів Колумели.

— Вони отримають таке виховання, — відповів він серйозно, — яке зробить їх якомога менш схожими на мене. І в почуттях, і в поведінці, і в меті — в усьому.

— Та годі вам! Це за вас говорить тимчасовий сумний настрій! Ви піддалися меланхолії, Едварде, і уявили, ніби всі, хто не схожий на вас, неодмінно мають бути щасливими. Не забувайте, що кожна людина, хоч би якими були її освіта і становище, час від часу відчуває біль від розлуки з друзями. Ви — по-своєму щаслива людина. Вам бракує лише терпіння… або, якщо скористатися кращим словом, — надії. З часом ваша матінка забезпечить вам ту незалежність, про яку ви так сумуєте. Її обов’язок — перешкодити вам і далі безглуздо розтринькувати вашу юність, і, повірте, вона зробить це з радістю. Стільки всього може відбутися лише за декілька місяців!

— Боюся, — відповів Едвард, — що і через багато місяців нічого гарного для мене