Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Гроші де заховані?

— Які гроші?

— Награбовані.

Олексій сидів, схиливши голову, — тільки пальці у нього на правій руці розтискались і стискались, відпускали і брали.

— Негарно воно виходить, — сказав він, — ну, податок, зрозуміло, податок… А це що жі хапай за горло, скидай Сорочку…

— В Чека доведеться відправити…

— Та я не відмовляюсь, треба, то треба, гроші принесу.

Олексій удома зразу кинувся під поміст і почав виволікати звідти дорожні торби, мішки і сувої мануфактури. В одній торбі були у нього миколаївські й донські Гроші, — ці він розтикав по кишенях І в пазуху. Другу торбу, напхану керенками, — нічого не вартим мотлохом, — дав Мотроні:

— Віднеси в комітет, скажеш — інакших у нас не було. Вони не повірять, прийдуть сюди мостини зривати, то ти не протився. Годинники й ланцюжки вкинь у колодязь. Мануфактуру поклади в тачанку, прикидай сіном, вночі візьми у діда Опанаса коня, відвезеш на Дементіїв хутір, я там буду ждати.

— Олексію, ти куди зібрався?

— Не знаю. Скоро не повернусь — тоді щось інакше про мене почуєте.

Мотрона опустила на брови плетену хустку, кінцями її прикрила торбу з керенками і пішла в комітет. Олексій накинув защіпку на двері й обернувся до Каті, що стояла коло печі. Очі у нього були весело-зді, ніздрі роздуті.

— Одягайтеся тепліше, Катерино Дмитрівно… Шубку хутряну та панчішки шерстяні. Та під низ — тепле… Та швиденько, часу в нас обмаль…

Він дивився на Катю, розширюючи очі, навколо зіниць його наче спалахували іскорки, шорсткі русяві вуса здригалися над відкритими зубами. Катя відповіла:

— Я з вами нікуди не поїду…

— Це ваша відповідь? Іншої відповіді нема?

— Я не поїду.

Олексій підступив, роздуті ніздрі його побіліли.

— Одну тебе не залишу, не надійся… Не для цього солодко годована, сучко, щоб тебе інший покривав… Баринька сахарна… Я ще до твоєї шкіри не добрався, застогнеш, тварюко, як виверну руки, ноги…

Він узяв Катю налитими залізними руками й захрипів, — вона уперлася йому ліктем у кадик, — за два кроки доніс до ліжка. Катя, напруживши всю силу, що незрозуміло звідки взялась у неї, виверталася: «Не хочу, не хочу, звір, звір…» Схоплювалась, і він знову її ламав. Олексієві було важко й жарко в кожушку, напханому грішми. Він наосліп почав бити Катю. Вона ховала голову, повторювала з дикою ненавистю крізь зціплені зуби: «Убий, убий, звір, звір…»

Защіпка на дверях стрибала, Мотрона кричала з сіней: «Відчини, Олексію!..» Він відступив од ліжка, схопив себе за обличчя. Вона дужче стукала, він відчинив. Мотрона, увійшовши:

— Дурню, втікай швидше. Сюди мають прийти…

Хвилинку Олексій дивився на неї, — зрозумів, обличчя стало більш тямущим. Забрав на оберемок сувої мануфактури, мішки і вийшов. На єдиному залишеному при господарстві коні він виїхав з двору поза токи, через проломи в тинах, риссю з’їхав до річки і вже на тім боці поскакав і зник за переліском.

Трохи згодом Мотрона дістала з скрині спідницю й кофту і кинула їх на ліжко, де, вся обдерта, лежала Катя.

— Одягнися, піди куди-небудь, соромно дивитись на тебе.

Яків з понятими обшукав Олексієву хату від помосту до горища, але того, що було заховане в тачанці, не знайшли. Мотрона вночі привела коня й поїхала на хутір. Цілу ніч Катя, не скидаючи шуби, сиділа в темній, вистудженій хаті, ждучи світанку. Треба було дуже спокійно все обдумати. Як тільки розвидниться, — піти звідси. Куди? Поклавши лікті на стіл, вона стискала голову й починала схлипувати. Ішла до дверей, де стояло відро, і пила з кварти. Звичайно, в Москву. Але хто там залишився з старих знайомих? Все, все розгублено… Тут же коло стола вона заснула, а коли сильно здригнулась і прокинулась, — було вже видно. Мотрона й досі не поверталася. Катя поправила на голові хустку, глянула в дзеркальце на стіні, — жахливо! І пішла в комітет.

Вона довго ждала на задньому ганку, коли в попівському будинку прокинуться. Нарешті вийшов Яків з помийним відром, вихлюпнув його на купу брудного снігу і сказав Каті:

— А я оце хотів посилати за вами… Ходім…

Він повів Катю в будинок, запропонував їй сісти і деякий час рився в шухляді стола.

— Вашого чоловіка, чи як він там вам доводиться, ми розстріляємо.

— Він мені не чоловік, ніхто, — швидко відповіла Катя. — Я прошу тільки — дайте мені можливість виїхати звідси. Я хочу в Москву…

— «Я хочу в Москву», — насмішкувато повторив Яків. — А я хочу врятувати вас від розстрілу.

Катя просиділа у нього до вечора: розказала все про себе, про свої відносини з Олексієм. Час від часу Яків виходив надовго, — повертався, розсідався, закурював.

— За інструкцією Наркомосу, — сказав він, — в селі треба відновити школу. Не дуже ви підходите, але в крайньому разі — спробуємо… Другий ваш обов’язок — повідомляти мене про все, що робиться на селі. Про подробиці цієї кореспонденції умовимось після. Попереджаю: якщо почнете базікати про це, будете покарані жорстоко. Про Москву поки що раджу забути.

Так, несподівано, Катя стала вчителькою. їй відвели маленьку порожню хатину коло школи. Дідок-учитель, що був тут, помер, ще в листопаді від запалення легень; петлюрівці, які один час займали школу під військову частину, забрали на цигарки всі книжки й зошити, навіть географічну карту. Катя не знала, з чого й почати, — і пішла за порадою до Якова. Але його на селі вже не було. Раптом, так само, як був з’явився, він виїхав, одержавши якусь телеграму з гінцем, — встиг сказати тільки дідові Опанасові, який вештався тепер коло комітету бідноти, боячись втратити свій вплив:

— Передай товаришам, — поблажок