Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий
Всі прикмети вказували на те, що знову переходитимуть Десну, а такі переходи вважали вони недоладними, бо коли раз переправилися, то чого ж тоді вертати?
Нікому й на гадку не приходило, що воякові треба слухати приказів свого вожда, хоч шведські вояки давали нашим чудовий примір такого послуху.
Аж ранком дня 10 листопада заграли сурми, вдарили тулумбаси, сотенні старшини вискочили із своїх кватир лаштувати свої сотні, а тоді й полкове начальство стало сотні порядкувати в полки й готовити в похід.
Цілі Гірки й дооколичні села вилягли із своїх хат, діти вилазили на плоти, як воробці, жінки підпирали собою ворота і хитали головами:
— Куди ж ви, соколи наші, відлітаєте від нас?
— У вирій, матусю, у вирій.
— Та чого ж ви так забарилися з тим відлетом аж до зими?
— Бо жаль було розставатися з вами.
— Ой, жалю ж ти наш! На кого ж ви нас, сиріт безталанних, оставляєте?
— На ласку Божу, матусю, на провидіння його…
І скрипіли ворота, ніби й вони плакали за козаками. А старі діди з люльками в ротах, обтулюючися кожухами, підкручували сивий вус.
— Не так-то ми виступали колись. Де-де-де! За Виговським під Конотопи народ лавою пер, а що за старого Хмеля — Боже ти мій!
— Та що ви, батьку, теперішні часи до колишніх рівняєте — де-де-де!
— Правда…
І мовкли, сумно дивуючися, як то мало тепер війська біля гетьмана остало. Гей, коли б так півкопи літ з їх похилених плечей зняти!.. Коли б так!
А дівчата, ті вже за слізьми й світа Божого не бачили. Коротко зналися, а прощаються, може, навіки. Підуть свої, а нахлинуть вороги. Свій як не заплаче, так хоч і скривиться, а чужому твої сльози — рівно що глухому музика.
— Та чого ти, дівко, ревеш, — приговорював козак до своєї. — Сорока з плота, а десять на пліт. На вас все охотники знайдуться.
— Але які?… Я московських зателепів не хочу… — і ридала, як за покійником.
Якийсь не старий ще, але вже товстелезний козарлюга у вітром підшитій свитині майталасився на сухоребру шкапину і підспівував скрипливим голосом:
Коли б не та горілиця,
Не тая сивуха,
Не позбувся б я так скоро
Свойого кожуха!
Коли б не та горілиця, Не тая сивуха, Не позбувся б я так скоро Свойого кожуха!— Потерпи, літо за плечима, — потішав його товариш.
— Прийде літо, буде розмаїте, — відповідав той. А Мручко на свою сотню гукав невпинно:
— Поспивалися, як белі, позгривалися, як турецькі святі, і воюй же тут з такою армією! А пси б вам марша грали, скотарі перекопськії, грубники саратськії, аргатами черкеськії, суньтеся уже раз в тії кульбаки, бо терпцю чесному козакові не стає дивитися на таких мамулів!
Сурми грали чимраз зичніше: «В похід! У похід!»
Зажурилась Україна, що нігде прожити. Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти. Гей, що малих витоптала, старих порубала, Та ще наша Україна вовік не пропала. Та ще наша Україна не пропаде й нині, Хоч її пошматували на дві половині. А що одна половина москалям кориться, А що друга, ніби чайка, над дітками в'ється. Повій, вітре, повій, буйний, з великого лугу Москалеві на погибіль, а нам на потугу… Гей!Сумним гомоном відбивалася пісня Мручкової сотні від білих стін гірецьких загород.
Та ще одна сотня не проспівала своєї, як друга починала веселої:
Ой їхав, їхав, їхав, Чом до мене не заїхав; В мене сіни, в мене хата, В мене курка пелехата. Перед хатою калюжа, Бо робити я недужа; Якби скрипки і цимбали, То б то ніжки поскакали… Ой!Перед господою Векли стояли дві дівчини, гарні, як мальовані. Сама Векла крізь вікно визирала, чорнобрива, повновида, але не всміхнена, а сумовита. Побачивши знайомих сотників, вискочила на ворота з розструханом старого меду, дівчата принесли чарки, сповняли їх огнистим питвом і знайомим на коня підносили:
— На потугу вам, панове! — кликала Векла. — Щоб рука в бою не обімліла.
— Спасибі. Оставайтеся з Богом, не поминайте злом! Нараз