Ходільці - Василь Биков
Проте у щоденному житті справи дійшли до крайньої межі бідності. Жахливці вже з’їли всю худобу, навіть корів. Узимку їх не було чим годувати, бо використали на корм усю хвойну рослинність, залишилося тільки голе вільхове гілляччя, якого худоба чомусь їсти не хотіла. Тому вона здихала — мабуть, із незбагненного коров’ячого принципу. Люди були менш упертими, їли траву, щавель і кропиву й дуже втішалися майбутнім швидким весіллям, коли з’явиться хліб і до хліба. Вже ж наречений про це потурбується. Народ тепер увесь називався електоратом, що дуже подобалося стареньким бабцям по селах. Бо ж відомо, народ був нікому не потрібен, до електорату ж інколи приїздили начальники на чорних «Волгах», привозили невеликі скриньки й ласкаво просили вкинути туди невеличкі аркушики з прізвищем чергового начальника. Бабці часом дивувалися, чому таку справу не можна зробити у райцентрі, проте охоче кидали ті аркушики, бо лише тоді начальники розмовляли з ними ласкаво й навіть казали «дякую». Ну й, звісна річ, розповідали, як добре буде житися після довгожданого шлюбу. Правда, ті розповіді часом викликали сльози — це коли бабці думали, що можуть не дожити до щасливого дня.
І ось нарешті довгожданний, багато разів відкладений день настав. На дванадцяти винищувачах-всепогодниках шлюбний кортеж злинув у небо. І через певний час опустився на якомусь не надто сучасному, майже загумінковому летовищі, що стало першим, але не найбільшим розчаруванням нареченого. Наступними розчаруваннями були: обдерті фасади столиці Держави-Раю, вулиці з вибоїнами на бруківці, спотворені злістю обличчя людей у довжелезних чергах — все точнісінько, як і в його країні жахливців. Але найбільший грім розчарування прогримів у палаці, коли жених нарешті сам на сам спіткався з принцесою. З’ясувалося, що це була зовсім не принцеса, а бридкий на вигляд принц явно збоченої сексуальної орієнтації. З наступної розмови прояснилося, що на шлюб він погодився через величезну й системну кризу, у якій опинилася Держава-Рай. Тим шлюбом сподівалися поправити ситуацію в економіці, геополітиці, фінансах, війську, ідеології, культурі, медицині, освіті, міжнаціональних та міжконфесійних стосунках і т. д. Дати жахливцям він нічого не міг, міг лише взяти й цинічно іржав у напарфумлене обличчя Жаха, вишкірюючи величезні, прокурені наркотою зуби.
Нарешті отямившися, Жах струсонувсь усім своїм тілом, брязнув об паркет недопитим келихом із шампаною і тим самим винищувачем-всепогодником помчав додому. Такого розчарування витримати він не міг, тож понад хмарами прийняв чітке рішення: війна! Тільки переможна війна могла змити ганьбу й покарати країну-облудницю. Жах віддав наказ про загальну мобілізацію.
Одначе скоро у тому з’ясувалась певна недоречність: мобілізовувати не було кого. Населення зникло. Частина — від голоду і хвороб, інша частина тому, що наївно повірила, ніби його нема й не було ніколи. А ті, що залишилися, вважали себе електоратом для голосувань і плебісцитів, але не для війни, до того ж, вони не розуміли Жаха, бо давно відучилися від будь-якої мови. Урядовці ж і адміністратори, почувши про мобілізацію, одразу повтікали на схід, бо давно вже тайкома служили не Жахові, а володареві Райської держави — товаришеві Гмаху.
Це було нечуваним і нестерпним. Заряджений величезною космічною енергією (1000 кіловольт), Жах такого стерпіти не міг і затремтів, заколотився, загудів, закрутився (понад 1000 обертів на хвилину) — точнісінько так, як і тоді, коли вперше з’явивсь у парламенті. Потім пролунав жахливий вибух, подібний до чорнобильського, вибух, якого ще не чула планета. У небо здійнявся вихор чорного диму, куряви й смороду, в якому й зникло все разом із Жахом.
Коли через сторіччя той дим і сморід потрохи розвіялися, то люди зі Сходу і з Заходу уздріли гігантське провалля в центрі континенту. Глибина провалля була така, що погляд не сягав його дна, ширина також ховалася за обрієм. Поміж берегами провалля завжди курився смердючий сизий дим, з якого часом вискакував безногий хвостатий Примарець. Він вихитувався, кривлявся й подавав якісь незрозумілі знаки цікавим подорожнім, котрі завжди юрмилися на урвищах понад проваллям, а потім на тижні й місяці зникав у безодні.
Люди казали, що це — наука людству за його зневагу до людських і божих законів буття.
Головнокомандувач
Великий Курфюрст Богоданої Сонцесяйної землі був чоловік упертий. Половину років свого владарювання він провадив криваві війни: спершу з північними сусідами, потім — з південними, а потім з усіма відразу. Того року він п’ятий місяць тримав у облозі чудово укріплений замок на Лісовому мисі. Успіху досягти все не вдавалося, хоч він і поклав там уже половину війська й витратив усі фінанси курфюрства. Хоча формально військом керував не курфюрст — для цього призначалися головнокомандувачі, яких за два роки Великий Курфюрст перебрав із дюжину. Але всі вони не виправдовували його надій, марно клали улюблене курфюрстове військо, а фортеця з обпаленими й вищербленими стінами все височіла собі на мисі під ненависними ворожими стягами на баштах. Звісно, такого не можна було довго терпіти, тож Великий Курфюрст вживав необхідних заходів. Після кожного невдалого штурму він кидав до в’язниці невдаху-головнокомандувача й на його місце призначав іншого.
На початку осені того року сталося так, що хоча б трішки відомих військових начальників у розпорядженні Курфюрста не залишилося — частина з них загинула під мурами замку, а частина опинилась у застінках столичного міста курфюрства. Доля їхня була незавидна, і вони знали про це. Щойно фортецю буде взято, як на честь великої перемоги над північними,
