Фортеця - Міша Селимович
Я хочу бути людиною, боріться ж зі мною по-людському.
Марно.
Порожнеча навколо мене стає дедалі безлюднішою, мій смішний бунт усе тихішим.
6. Дивне літо
Настало гаряче, важке літо.
Сонце, мовби розплавлюючись, знавісніло вивергає полум'я, вогняні іскри падають на землю.
Осатаніла й пекарська піч під нами й перетворила нашу кімнатку на пекло.
В обідні години здавалося, що спалахне і небо, і земля і все перетвориться у безкраю вогняну пустелю.
Уночі ми лежали на вузькій дерев'яній веранді, що виходила на подвір'я. У непевному мороці сновигали наші дивні сусіди, і били копитами коні в стайні, у глибині подвір'я, яке скидалося на заїзд.
Невідомі люди приходили й відходили в якихось невідомих справах, залишаючи після себе тривогу.
— Не бійся, спи, — заспокоював я Тияну, коли вона прокидалася.
— Я не боюся, — шепотіла вона, але її очі стежила за безликими нічними тінями.
Одного ранку ми побачили, що гусінь об'їла мізерне листя на дикій яблуні, єдиному дереві на подвір'ї. За день ця гусінь переплела пагілля яблуні павутиною, але сусідські діти камінням і палицями позбивали цю прикрасу з мертвого дерева.
У навколишніх садах розвелося стільки гусені, що павутиною вона змережала не тільки крони морель та слив, а й засохлу траву на скам'янілій землі. Здалеку здавалося, ніби дерева знову зацвіли чи випав сніг. Через кілька днів павутина обплутала двори, вулиці, вікна, меблі. Незліченні війська гусені почали захоплювати місто.
Люди залишали будинки і, навантаживши на себе домашні речі, тікали, мов перед пожежею чи повінню. Зупинялися на першій чистій місцині, начеб у сховку, і, зітхаючи, дивилися на сплюндровані сади й відібрані в них домівки.
Що тільки не чигає на ту людину!
Гусінь плодилася неймовірно швидко, мов спішила якнайскорше захопити світ. Перед нашими очима росли цілі грона дрібної погані, ненажерливий мотлох безперервно гриз, жував, нищив, тонкою пряжею обплутав дерева, помережив будинки, заснував землю, скоро люди відступлять на голе каміння і повмирають з голоду й страху.
Нещасні ми, люди, безпорадні перед усякою напастю, думав я легкодухо, приховуючи це від Тияни, а через день-два я дивувався зі свого страху: гусінь згинула, і то вся майже одночасно, мов змовилася. Залишилися від неї тількй шкуринки, перетворені спекою на порох, і залишилося здивування.
Люди повернулися до своїх домівок, з огидою змітаючи павутиння.
Тоді почали горіти ліси навколо Сараєва.
Махмут Неретляк покликав мене піти на гору за місто, щоб подивитися й на те диво. У нього було дві причини для цього: хотів розім'яти ноги, останнім часом його дедалі частіше хапають корчі в литках, і вигадав нову роботу — писати молитви селянам у Подграбі, в яких не було мулли.
— Ці нещастя нагнали страху людям, — поділився він зі мною своїми міркуваннями, — і їм потрібні писані молитви від усього. А я знаю молитви від переляку, пристріту, різних хвороб, їм не пошкодить, мені допоможе.
Ми піднімалися повільно, відпочивали часто й довго через Махмута і його хворі ноги, хоч він казав, що йому легше, коли ходить, і що потім міцніше спить. Мені було байдуже, я молодий, здоровий, звиклий до ходіння в пошуках служби, якої не можу ніде знайти, і це мені було якраз на руку: втомлюся по-іншому, ніж унизу, у місті, і забуду про свої поневіряння.
Ми зупинялися біля кожного джерела, під кожним розлогим деревом чи й будь-де, коли Махмутові ноги починали здавати.
Але якщо його ноги втомлювалися, то язик був невтомний. Говорив безперестану, продовжуючи почате, як тільки ми сідали й трохи віддихувалися, говорив про все на світі: про людей, яких ми зустрічали в житті, про Тияну, про мене, про свою дружину, говорив, щоб надолужити свою мовчанку у вигнанні і тут, доки не знайшов друга, який його слухає.
Його розповідь таки цікава, пережив він багато, і від досвіду та мук слова в нього були вагомі, але все якесь пошматоване, зліплене з пошарпаних оповідань, нічим не пов'язаних між собою, переплутаних одне з одним, у кожному свій розвиток дії і своя думка. Його пам'ять не здатна простягти ланцюг спогадів, а висмикує лише окремі шматки, розрізнену, невпорядковану мозаїку, — та й не прагне він усе це об'єднати. І не дошукується в ньому ні суті, ні науки, ні висновків, для нього досить самого випадку, без ніяких домішок, а що більше треба?
На диво, найпослідовніша в нього розповідь про його дружину. До розмови про неї він повертався під час кількох перепочинків, не вплітаючи сюди ніякої іншої оповіді. Це вперше він говорив мені про свою дружину. Спочатку я сміявся, бо було незвично, а потім зачудовано слухав це дивне виявлення любові.
Тепер вона погана, — розповідав він, — а в молодості була ще гірша, але зовсім по-іншому. Раніше великі зуби в неї стирчали з-під самої шкіри на обличчі, тепер залишилося всього два-три надщерблені, і ті ховаються в товстих складках обвислих щік, тому таке враження, ніби вона завжди сміється. Вона знає, що не сміється, але виставлені зуби не дають їй бути сердитою навіть тоді, коли в ній клекоче отрута. Та й не бажає вона їх дуже показувати, бо знає, що негарні, тому найчастіше мовчить. Це доки він так хоче, а коли йому забажається побачити її мимовільну усмішку, він сердить її, щоб почала говорити. Тоді вона щедро надолужує своє мовчання, уже не дбаючи про красу, і він з насолодою слухає її соковиту мову, над якою невпинно сміються три сторчаки верхніх зубів, від чого вся лайка стає веселою. Те, що вона каже, не дуже мудре, і це добре, бо йому в такому разі нема чого соромитися перед нею. Але все-таки, ніде правди діти, вона, звичайно, мудріша за нього, тільки ніхто, крім нього, цього не хоче визнати. Які вже вони не є, але жінки таки розумніші й кращі від чоловіків. Цього їм повторювати не треба, але чоловіки, між нами кажучи, дурні, марнославні, зарозумілі — одне слово, мало чого варті. І дивно, як жінки ще терплять нас. Він переконався в цьому на собі: що б він не робив, але вона завжди чекає його, ніби він повертається з мечеті. Так, вони варті більшої похвали, ніж ми. Ось я — розумний,
