Новини - Андрій Любомирович Войницький
Безпросвітність Красномайська тягла в ментальне болото. Я відчував себе в пастці. Попрощавшись з Вітєю, я подзвонив Марині, але вона була поза зоною. Тоді я набрав Сашу. Після паузи пішли гудки.
— Привіт, братане! — почув я веселий голос. Поруч гримів якийсь дабстеп. Розмова з іншим світом.
— Привіт, Саню!
— Як сам?
— Бабуся померла...— повідомив я.
— Співчуваю,— проказав він після паузи.— Чимось можу допомогти?
— Завтра приїжджаю. Хочеться «скорості». І диму.
— Багато?
— Ні, на себе.
— Добре, набери мене після обіду.
На задньому плані хтось заіржав.
2— Чи ви, Захарченко, визнаєте показання, дані вами під час досудового слідства, а саме 19 квітня 200... року? — спитав чорнявий суддя, бридливо роздивляючись якийсь папірець.
У залі суду було дуже натоплено, хилило до сну. Я сидів у другому ряду і уважно спостерігав, як скронею Захарченка стікає краплина поту. Крім мене, весь ряд займали лише дві незрозумілі жіночки. Позаду тяглися майже порожні сьогодні лави — де-не-де людина-дві, і лише в самому кінці залу захоплено грала в тетріс на телефоні розмальована журналістка обласної кримінальної програми «Закон для всіх» Віолетта Насадок. Родичі Штос одностайно проігнорували засідання, був лише адвокат Туз, але й той сидів з таким виразом, наче його пригнали сюди під конвоєм.
— Ні, ваша честь, не визнаю,— похмуро відповів Захарченко.
— Чому не визнаєте?
— Я дав їх під фізичним і психічним тиском працівників міліції.
Чорнявий поклав один папірець і почав так само гидливо розглядати другий. Енергетика цього засідання була така, що всім наче до смерті хотілось опинитися зараз в якомусь іншому місці, і кожен стискав зуби, щоб себе не викрити. Сивий зняв окуляри і задумливо дивився у вікно. Починався дощ. Тато підсудного міцно затиснув у руці газетку з кросвордом.
Чорнявий поклав другий папірець і краєм ока подивився на третій. У папці таких було ще багато.
— Вас били в міліції? — спитав сивий.
Деякий час Захарченко мовчав.
— Мене там мучили,— нарешті вимовив він із болем.
— Співробітники міліції змушували вас себе оговорити?
— Так, ваша честь.
— Ваші свідчення від 19 квітня 200... року неправдиві повністю чи частково?
— Майже повністю.
— Тут сказано, що ви забезпечили вечірку наркотиками,— кинув оком у папірець чорнявий.— Це правда?
— Ні! — із жаром заперечив Захарченко.— Це неправда! Наркотики були не мої, а рудого хлопця, якого звуть Саша! Його прізвища я не знаю! Я вже сто разів про це казав!..
— Тут записано,— продовжував чорнявий,— що ви, Захарченко, оптом купляли героїн, амфетамін та інші наркотики в людини на прізвисько «Біс», купляли з метою власного вживання і подальшого перепродажу. Ви зізналися в той день — не знаю вже, під тиском чи ні,— що загибла Наталія Штос регулярно замовляла у вас великі партії наркотиків для своїх вечірок! Це правда, що ви героїновий наркоман, Захарченко?
На моєму ряду огрядна жіночка, що тримала на колінах дуту курку, оглушливо прошепотіла до подружки: «Оні летят надо мною, а я думаю: Госпаді, хоть би не сєранул...»
Захарченко щось промекав. Чорнявий підвищив голос:
— Говоріть голосніше! Як же секретар запише, коли навіть я вас не чую! Правда чи ні?
— Так, я вживав наркотики,— просипів Захарченко, прочистивши горлянку.— Це правда, але мені давав їх Луговий! А він купляв у Саші!
— Називайте речі своїми іменами, Захарченко! — перебив чорнявий.— Скільки років ви кололися героїном?
— Лише два рази! Коли Луговий мав! Та звідки в мене такі гроші?
Це дійство нагадувало репетицію аматорського драматичного спектаклю,— публіки ще немає, але емоції все одно повинні бути схожі на справжні. Чорнявий навіть плюнув від мерзотності, в якій по службі треба було розібратися, метнув погляд на непорушних, наче скіфські баби, жінок із суддівської колегії і процідив крізь зуби:
— У мене більше немає питань.
— У членів колегії є питання? — прокинувся від сплячки сивий. Скіфські
