Вічні вогні Алберти - Євдокія Кузьмівна Гуменна

сільськогосподарських машин у фармерських містечках. Тільки вони постачають тепер куди вишуканіші речі: центрифуги для відвіювання молока, холодільники, пилосмоки, пральні машини, не кажучи про комбайни та інші польові машини. Перейшли такі склепи в українські руки. Ось у Смокі Лейку родина Рацой має такий склеп. Пан Шемелюк має підприємство, також чисто фармерське: фабрику очищення зерна від бур’янового насіння. Він зв’язаний з усією далекою й близькою околицею, аж із багатим хліборобським районом Піс Рівер, що відділений від цього району непочатими лісами. Він навіть їздить на далеку північ…

Ми покинули історичний закуток і поїхали до комфортабельної сучасности. Мій фестиваль триває далі. Із прийняття у о. Сацевича їду на жіноче прийняття у Народньому Домі, зустрічаюся із тоненькими панями, вишукано одягненими, частуюся нанесеними сюди тортами, «кейками», «паями», приймаю подарунок. Розгортаю пакунок при всіх, щоб бачили, яку гарну серветку я дістала. З чоловіків нема ані душечки, бо тут існує неписаний закон: чоловіки не мають права вступу на збори жіночої організації. Одного разу, розповідають, якийсь цікавий заховався в будку кінооператора й геть чисто все вислухував, але там було багато пороху і він чихнув. Знялася тривога, негайно почалося дослідження терену, злочинця викрили, ганебно видалили й поставили сторожу. Отакі суворі звичаї в цьому благословенному Смокі Лейку!

І все ж не забуваю, чого я сюди приїхала. Чи побачу я бідну фарму? Пані Рацой працює в своєму склепі через день на переміну із спільничкою, то через день вона вільна. Отже ж, першого її вільного дня ми сіли в авто і пані Рацой помоторувала спочатку до дев’яностолітнього Кондри Дубця, а потім до Івана й Параски Палиликів.

7.

За яку милю-дві від Смокі Лейк стоїть дуже гарна простора фарма Івана Палилика. Будинок, кажуть мені, двадцять років тому збудований, тому нема в ньому зовні віяння модерного часу. Але всередині! Всередині надзвичай люксусово все устатковано. Велика заля-вітальня ще побільшується могутнім вікном і краєвидом степу з нього. Вражіння — великого добробуту й смаку. Ці люди знають мистецтво оточити себе приємним комфортом і це мабуть від того, що заля ця незаставлена, що нефарбовані дубові паркети незаймано блищать. Проте, все тут є. Величезна вазонкова рослина біля вікна пишно розпустила на всі боки свої віти. Канапи, м’які крісла, піяно — все удекороване найтоншими мереживними скатерочками. Шафа, наповнена докраю кришталем і порцеляною за склом, мріє про якісь парадні прийняття. Та навіть і попільничка на високій ніжці біля канапи щось таке собі думає про невимушену задушевну бесіду в часи дозвілля.

Господиню, Параску Палилик, ми застали на грядках біля хати, але ось за кілька хвилин вона вже частує нас по-міському. Підсовується до м’яких крісел низький столик, вноситься на таці печиво, кава. І чого було так далеко забиватися, аж у Смокі Лейк, коли на низькому столику й таці з серветками частують кавою? І чого завезла мене сюди пані Рацой?

Ми говоримо про мало цікаві речі. Про заготовлення городини на зиму, про урожай грибів цього року, про те, що й пані Палилик дістає пенсію… о, це вже стає цікаво! «Це дуже добре влаштовано тепер, що старі люди не мусять журитися в старих літах, не бояться злиднів»… — А то чого вони мають боятися злиднів у такій розкоші? Чи їм та пенсія потрібна?

— Але мені належиться, — на це каже пані Палилик. — В нас дістає кожен, як досягне 70 років, хто б він не був і що б він не мав. Та й ще всім не догодиш. Наші люди ходили до посла Глинки, питали, чому він не добивається, щоб знизили вік; а він, такий жартівливий був, та каже: «Бо наш русин як затнеться, то жиє та й жиє, а пенсію йому плати…»

Господиня не виглядає, зрештою, такою старою, але пані Рацой питає, чи вона також дістала піонерську грамоту. В п’ятидесятиліття провінції Алберти всі піонери подіставали.

Пані Палилик виносить два сувої, чоловікову й свою грамоту. Ось таке вони дістали. Бо вона приїхала до Канади, як їй було десять років.

— Приїхали ми до Едмонтону, — згадує вона, — а там різних людей тьма-тьменна… Шведи, французи, німці — яких тільки там не було. Хтозна, куди поткнутися і як його зачепитися. Спасибі, один чоловік, агент, сказав моїм родичам: «Як ви хочете вибрати землю, то їдьте за мною.» Але ми не їхали, а йшли пішки, тільки малі діти й речі були на возі. П’ять днів так ішли, поки добралися до Ту Гілс. Дороги не було, а просто через ліси йшли. Хтось проїхав перший і по тих слідах ішли та їхали. Ми запаслися хлібом, бо казали нам у Едмонтоні, щоб ми взяли із собою їсти. Але до хліба нічого не було. По дорозі ми ставали, мама виймали триніжки й там у лісі щось варили. Часом яка фармерка молока дасть, то то така була радість! Там і ночували в лісі. А озера тоді такі стояли, що часто доводилося по пояс брести водою.

Пані Палилик перериває свою розповідь. Може ще кави? Але її оповідання цікавіше за каву, ми просимо, щоб розказала, що ж із нею було далі.

— Приїхали ми до ліску. Але ж там і бідили! Не було чого їсти, муки було трохи — і це все. То мама, бувало, замісять тісто, а розкачати нема чим. Щипали пальцями й кидали в молоко, та й так ми їли. Мама варили їсти на триніжках надворі, бо в бурдеї ми спали. Викопали землянку, накрили сіном та й так спало три родини. Потім почали рубати й корчувати ліс, спочатку для хати, а потім на город, на поле. Збудували хату. Тато й брат узялися заготовляти дошки і робили за коней. Один виліз нагору, а другий унизу — і так пиляли дошки. Дуже гарні виходили… Тепер як поїду туди та побачу, що все те закинуте, а скільки то праці там закладено, — то так плачу!…

Чудно було слухати в цій хаті таке оповідання, не вірилося. Але хіба я сама не бачила при дорогах такі сумні закинуті старі хати, будівлі, фарми? Вони колись виникали в темному лісі, скільки ж то й у них праці було закладеної…

— Пожили ми там рік, потім я пішла до Едмонтону на роботу. Шість років працювала в наймах.

Можливо, що в тих міських наймах і дістала вона такий гарний смак до влаштування своєї хати. Це долучилося, але те, селянсько-піонерське, ніколи