Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Люди потомилися в поході, коні підбилися, треба кувати, — сказав Махно.
Голова ревкому відповів на це:
— Люди відпочинуть, коли заберемо місто, а коней перековуй уже на радянські підкови.
Чугай сказав:
— Ти що, батьку, розташувався табором так, що тебе все місто бачить, — відпочивати? Почастують тебе завтра з шестидюймових. Коротко говори: або цієї ночі, або йди собі…
Дніпро тієї ночі замерз, але лід був ненадійний. Робгь ники цілу ніч носили на берег дошки для переправи, волокли половинки воріт, цілі тини. Працювали нарівні і всі члени ревкому разом з головою.
Тільки батькові синки, розкішно обвішані зброєю, походжали по березі, боячись упріти, і підморгували один одному на рідкі міські вогні по той бік. Великий і багатий був Катеринослав!
Годин за дві до світанку двадцять чотири чоловіка вийшли на лід. їх вів Роїцин. Все було заздалегідь пояснено. Лід потріскував у спайках між крижинами, місцями доводилось накидати дошки, що їх несли в руках. Один тільки раз блиснуло на березі поблизу чорної і невиразної споруди гратчастого мосту, розкотився одинокий постріл. Усі прилягли. І звідси вже поповзли, наскільки можливо відділяючись один від одного.
Рощин виліз на берег там, де він і намітив, коло напівзатопленої баржі. Звідси вгору йшла глуха вуличка. Він вийшов по ній і звернув до задньої сторони якраз того двору, — торговельного складу, тепер спорожнілого, — де був призначений збір. Вогні вокзалу посилали сюди неяскраве світло. Все місто міцно спало. Рощин деякий час ходив вздовж огорожі легкими кроками, повторюючи одну фразу: «Ходиш та й ходиш, що ж ти знаходиш». Він з задоволенням поглядав на високу огорожу, знаючи, як без зусилля перекине через неї своє тіло, що, здавалось, не мало ваги. Поодинці, як тіні, стали з’являтися товариші. Всім він звелів стрибати в двір і йти до воріт. І знову ходив легким кроком.
З двадцяти чотирьох чоловік зібралося двадцять три, один або заблудив, або був узятий роз’їздами. Рощин підстрибнув, підтягнувся на руках, задряпав носками чобіт по дошках і не так легко, як думалось, перекинувся на той бік і стрибнув на биту цеглу.
Робітники стояли коло воріт, мовчки дивились на Рощина, що підходив до них. Деякі сиділи на землі, опустивши обличчя в підняті коліна. До світанку залишалося недовго. Вирішальними і найтяжчими були ці останні хвилини чекання, особливо у людей, які вперше йшли в бій. Рощин ледве добачав стиснені вольовим напруженням роти, сухий блиск некліпаючих очей. Це були чесні хлопці, які думали довірливо і просто, важкорукі руські люди. Своєю охотою пішли чорт знає на яке небезпечне діло. За всесвітню, як говорила Маруся в білій кімнатці, осяяній свічкою. До нього підступило почуття налітаючої радості і знову та сама легкість, — хвилюванням стиснуло горло.
Все це було не схоже ні на що, все — небувале…
— Товариші, — сказав він, хмурячись. — Якщо ми спокійно зробимо цю справу, — буде удача й надалі. Від нас зараз залежить успіх усього повстання. (Ті, що сиділи на землі, повставали, підійшли). Ще раз повторюю — хитрості тут великої нема, головне — швидкість і спокій. Цього ворог боїться більш за все, — не зброї, а самої людини… От, якщо у тебе… — Він глянув знизу вгору на юнака з голою сильною шиєю. — Якщо у тебе, товаришу… — Йому нестримно захотілось, і він поклав руку йому на плече, торкнувся його теплої шиї. — Якщо у тебе під серцем холодок, то й у ворога ж теж під серцем холодок… Значить, хто сміливіший, — той і взяв.
Юнак хитнув головою і засміявся:
— А правильно ти кажеш, — хто кого обдурить… Вони дурні, а ми розумні… Ми ж знаємо, за що… — Він раптом звільнив шию, вона надулася, гарний рот його перекривився. — Ми ж знаємо, за що помирати…
Другий, протовплюючись, спитав:
— Ти от скажи, — я кинув гранати, що я далі буду, без зброї?
Хтось хрипким шепотом відповів йому:
— А руки у тебе нащо? Дурило!
— Товариші, ще раз повторюю вам всю операцію, — сказав Рощин. — Ми розділимося на дві групи…
Розказуючи, він поглядав, — коли ж, нарешті, в непроглядній темряві за Дніпром засіріє світанок… Густі хмари заступали його. Далі морити людей було нерозумно.
— Пора. — Він осунув паска. — Розділяйся. Відчиняй ворота.
Обережно відчинили ворота. Вийшли по одному і, скрадаючись, дійшли до того місця, де кінчалась огорожа. Звідси добре видно було міст на смузі замерзлої ріки. Перед ним неясно бовванів горбок передмостового окопу, з кулеметами і, як видно, сонною командою. Другий такий самий окоп був по другий бік насипу.
— Бери гранати… Побігли…
Побігли разом усі двадцять три чоловіка, мовчки, з усієї сили, як бігають, коли грають у гилки, — половина людей — прямо на окоп, другі тринадцять чоловік — завертаючи праворуч до насипу. Рощин старався не відстати. Він бачив, як довгі тіні в підперезаних куртках високо перестрибують через залізничний насип. Він звернув туди, за ними. Він зрозумів, що сталася помилка, — вони не встигнуть добігти до другого окопу, нарвуться на тривогу. За спиною його залунав вибух, дико закричали голоси, ще, і ще, і ще рвалися гранати… Перший окоп взятий… Не обертаючись, хапаючи роззявленим ротом різке повітря, він видряпався на насип. Тринадцять чоловік — поперед нього — мчали величезними стрибками… Вони підбігали… Назустріч їм затріпотіло скаженим метеликом полум’я кулемета. Наче вітер пронісся над головою Рощина… «Господи, зроби чудо, це буває, — подумав він, — '— інакше — тільки загинути…» Він бачив, як той, високий хлопець з голою шиєю, не пригинаючись, кинув гранату, і всі тринадцять, живі, звалилися в окоп. Він побачив, як борсались хрипуні тіла. Один, бородатий, у погонах, вириваючись, підвівся і шаблею оскаженіло колов тих, хто
