Сліпота - Жозе Сарамаго
Одних розібрала млявість, інші мали надто делікатний шлунок, але після обіду нікому не захотілося йти копати могили. Щодо лікаря, то він, будучи за своєю професією людиною більш обов'язковою, ніж інші, сказав, хоч і не вельми охоче, Що ж, ходімо поховаємо своїх ближніх, проте ніхто не зголосився скласти йому компанію. Простягшись на ліжках, сліпі хотіли лише, щоб ніхто не заважав їм віддатися процесу травлення, інші відразу заснули, що було аж ніяк не дивно після того страху та хвилювань, які щойно довелося їм пережити, тіло, хоч і нагодоване досить скупо, було схильне віддатися хімічним процесам перетравлювання їжі. Лише значно пізніше, уже в сутінки, коли тьмяні лампи через помітне зменшення денного світла, здавалося, розгорілися яскравіше, освітлюючи той безлад, який могли освітити, лікареві за допомогою дружини пощастило переконати двох чоловіків зі своєї палати піти з ним на заднє подвір'я, щоб виконати свою частку необхідної роботи й витягти із загальної купи вже закоцюблі тіла, позаяк вони постановили, що кожна палата поховає своїх. Незаперечна перевага сліпців полягала в тому, що можна було назвати ілюзією світла. І справді, їм було однаково, що там навколо них, день чи ніч, вранішні сутінки чи вечірні сутінки, тихий світанок чи наповнений звуками полудень, сліпих завжди оточувала осяйна білість, схожа на освітлену яскравим сонцем імлу. Для них сліпота означала жити не в банальній темряві, а всередині сліпучо-білої слави. Коли лікар припустився помилки, сказавши, що їм треба відокремити своїх сліпих, і перший сліпець, який був одним із тих двох, що погодилися супроводжувати його, захотів, щоб йому пояснили, як вони зможуть відрізнити їх, то ця бездоганна логіка сліпого примусила лікаря розгубитися. Цього разу дружина вирішила не приходити йому на допомогу, бо якби вона так зробила, то виказала б себе. Лікар досить вправно виплутався з важкого становища, пішовши в наступ, тобто визнавши свою помилку, Люди, сказав він тоном чоловіка, який глузує із самого себе, так звикають мати очі, що ми досі вважаємо, ніби можемо застосувати їх, хоч вони вже ні на що не годяться, а проте ми знаємо, що тут лежать четверо наших, водій таксі, два поліціанти, і ще один, який перебував у нашій палаті, тому нам лишається тільки навмання відібрати чотири трупи, поховати їх як годиться, і в такий спосіб виконати свій обов'язок. Перший сліпий погодився, його товариш також, і вони знову, змінюючи один одного, стали копати могили. Бувши сліпими, ці двоє так ніколи й не довідалися, що зариті ними тіла, без винятку, були саме тими, про які вони говорили, сумніваючись у можливості їх відрізнити, й навіть нема потреби пояснювати тут, як, ніби навмання, рука лікаря, що її направляла дружина, хапала мерця за ногу або за руку й обмежувалася тим, що казала, Цей. Коли вони вже закопали два трупи, з палати нарешті вийшли ще троє чоловіків, що зголосилися допомогти, які напевне відмовилися б від свого наміру, якби хтось їм сказав, що вже настала ніч. Ми мусимо визнати, що з погляду психології, навіть для сліпого, далеко не все одно, коли він копатиме могилу, при світлі дня чи вже коли зайде сонце. У ту мить, коли копачі могил повернулися до палати, зрошені потом, вимазані землею, досі відчуваючи в ніздрях перший солодкавий запах розкладених тіл, голос із гучномовця повторював уже відомі їм інструкції. Не було жодної згадки про те, що сталося, не згадували ані про стрілянину, ані про людей, застрелених упритул. Зачитували застереження, такі як, Залишати будинок без попереднього дозволу означатиме негайну смерть, або Інтерновані повинні закопувати свої трупи без дотримання жодних формальностей на задньому подвір'ї, набували тепер завдяки тяжкому досвіду життя, що є найвищою наукою серед усіх дисциплін, свого повного сенсу, тоді як обіцянка постачати ящики з їжею тричі на день сприймалася як гротескний сарказм або іронія, витримати яку було ще важче. Коли голос замовк, лікар, сам-один, бо вже добре орієнтувався в хитросплетіннях дому, підійшов до дверей іншої палати, щоб оголосити, Наших мерців ми вже поховали, Якщо ви поховали кількох, то могли б поховати й інших, обізвався чоловічий голос ізсередини палати, Ми домовилися, що кожна палата ховає тих убитих, які в ній перебували, ми відрахували четверо трупів і закопали їх, То й гаразд, завтра ми закопаємо тих, що перебували тут, обізвався голос іншого чоловіка, а тоді вже іншим тоном запитав, Більше їжі не принесуть, Ні, відповів лікар, Але ж гучномовець сказав, що їжу приноситимуть тричі на день, Я сумніваюся, що цю обіцянку вони завжди виконуватимуть, У такому разі треба точніше розподіляти ті порції, що надходять, сказав жіночий голос, Мені здається, це добра думка, якщо хочете, ми обговоримо її завтра, Гаразд, сказала жінка. Лікар уже вийшов із палати, коли почув голос чоловіка, що заговорив першим, Хто ти така, щоб розпоряджатися тут за нас. Лікар зупинився, аби почути відповідь, відповіла та ж таки жінка, Якщо ми серйозно не організуємося, то в нас пануватимуть голод і страх, це ганьба, що ми з ними не пішли поховати своїх мерців, Чому ж ти сама не підеш їх поховати, якщо ти така розумна й досвідчена, Сама я викопати яму не зможу, але готова допомогти, Немає сенсу сперечатися, втрутився голос другого чоловіка, завтра ми все зробимо. Лікар зітхнув, жити разом із цими сусідами буде важко. Він уже повертався до своєї палати, коли відчув
