Гора між нами - Чарльз Мартін

— Хоча ні, можеш не заплющувати. Ти краще цілуєшся. А тут хлопець якийсь бридкий.

Після кіно ти підійшла до дверей жіночої вбиральні:

— А ось тут тобі доведеться почекати, бо сюди можна лише дівчатам.

Я їхав по шосе в Алабамі, коли ти вирушила повечеряти до нашого улюбленого ресторанчика, де ласувала лаймовим пирогом:

— Звучить смачно, еге ж?

Звісно, смачно. Так би тебе і з’їв.

— А тепер відкривай коробку та діставай великий пакунок з написом «десерт».

Почекавши, доки я дістану пакуночок, ти додала:

— Відкривай, тільки обережно.

На мене чекав шматок такого самого лаймового пирога.

— Думав, я забула про тебе? Авжеж!

Я припаркувався, і ми разом їли пиріг. А відтак ти повернулася додому та зайшла в нашу спальню, де я спав, ніг під собою не чувши. Ти лягла поруч, провела рукою по моєму волоссю та почухала мені спину.

— Я лягатиму спати, поруч із тобою. На жаль, тобі доведеться почекати, аж поки ти не дістанешся нашого будиночка на березі океану. Я тебе міцно обіймаю. До речі, ти страшенно худий, тобі треба набрати трохи ваги. Забагато працюєш.

Наступні кілька хвилин я чув лише твоє дихання. А потім ти прошепотіла:

— Бене… десь багато миль тому… десь між «тоді» й «зараз» я віддала тобі своє серце… і я не хочу його назад, чуєш? Ніколи.

Я кивнув.

— І не треба кивати дорозі! Кажи вголос! Чуєш?

— Чую, — всміхнувся я.

Знову падає сніг. Ешлі дуже боляче, і вплив висоти вже очевидний. Треба терміново спускати її вниз, інакше вона тут помре. Знаю-знаю… Та, якщо я не спробую, помремо ми обоє.

Так, і про Ґровера я пам’ятаю. Треба його поховати, але не маю сили. Загалом сніг уже його поховав… А ще там у скелях живе щось, що мене вкрай турбує. Треба відпочити.

Вітер дужчає. Коли дме з півдня, рештки фюзеляжу видають низький свист — ніби хтось дує на горлечко пивної пляшки. Схоже на потяг, який ніколи не приїде.

За допомогою компаса я намагався визначити, у який бік нам іти, але тут навколо лише гори, та й квит. Якщо я зараз схиблю з напрямком, то… то справи кепські. Дійсно кепські. Мені хотілося б сказати всім, що Ешлі квапилась додому… Аби тільки вони знали… Проте є ймовірність, що вони ніколи про це не дізнаються.

Розділ тринадцятий

Я прокинувся на світанку. Усе тіло боліло, я був наче з похмілля. Сили стало лише на те, щоб перевернутись на інший бік та накрити обличчя спальником. Наступного разу я прокинувся вже в обід. Вилізти зі спальника здавалося неможливим. Я взагалі не пам’ятаю, коли міг би проспати цілу добу, якщо не брати до уваги день після катастрофи. Мабуть, нарешті вичерпався адреналін. Ешлі майже не ворушилась уві сні. Голод, падіння в літаку та постійний біль наклали на нас свою руку. Майже під захід сонця я примудрився вилізти з мішка. Рухатись було неймовірно боляче — мені боліло геть усе, без винятків.

Ранок сьомого дня. Вогонь давно згас, але одяг устиг висохнути. Я радо вдягнувся в сухе, зібрав речі в рюкзак, знов запалив вогонь (щоб Ешлі зігрілася) та розтопив для неї трохи води. З усієї сили я намагався не дивитись на Ґровера.

Нам конче потрібна їжа.

Я прив’язав лук до рюкзака, закинув його на плече та виповз назовні. Світало. Повітря було сухе та морозяне, і мій подих повільно обертався на блискучі кристали льоду. Коло входу я все затрусив свіжим снігом — якщо наш гість прийде, я знатиму. Потім я зав’язав свої снігоступи, дістав компас, намітив собі орієнтир десь за півкілометра та рушив у дорогу. Оскільки я не міг подивитися на ландшафт ізгори, без компаса я просто як без рук.

Наступні три години я намічав нові орієнтири та продирався крізь снігові намети. Погода була суха й морозяна, і сніг не лип, але доводилося постійно затягувати непромокальні гетри. Перше озеро, до якого я дійшов, було повністю вкрите льодом. Я обійшов його по колу та знайшов ви́ток — невеличкий струмок, який не замерзав на зиму. Вода була дуже чиста та здавалася майже солодкою. Ризиковано пити таку холодну воду, але, якщо зважити, що я активно рухався, я вирішив дозволити це собі. Та і сеча у мене стала чистою — добрий знак.

Я пішов вниз за течією струмочка й десь за півтора кілометри після чергового повороту ліворуч натрапив на глибоку затоку під великим каменем. Береги ховались у глибокому снігу. Узагалі я не вельми розраховував на свої рибальські навички, та й руки в мене надто задубіли, щоб щось робити вправно. Насправді не знаю, чого риба стала б клювати на цю мушку — вона ж не дурна та знає, що в такому холоді ніяка мушка не виживе.

У Ґроверовій куртці була пляшечка білкової лососевої ікри — невеличкі червоно-помаранчеві намистинки. Я нанизав одну таку на гачок, прив’язав його до ліски та опустив під воду. За двадцять хвилин — жодної рибини. Я зібрався та пішов шукати більше озеро.

Ще за милю я знайшов його і повторив усе те саме. Щоправда, з таким самим результатом. Хіба що цього разу я побачив тіні, які ховалися під камінцями. Багато тіней. Значить, риба є. Як же примусити її клювати? За тридцять хвилин я перетворився на льодяник, а результату й досі нуль. Я страшенно змерз, зголоднів і стомився,