Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

«Так не буває навіть у романах», — сказала б на моєму місці кожна нормальна людина.

«Так не буває навіть у романах», — сказала я.

Мої батьки були значно менш лаконічними і після невдалих спроб переконати мене почали погрожувати:

а) не пустити мене нікуди взагалі;

б) не пустити мене нікуди аж до закінчення університету;

в) не пустити мене нікуди, поки я не вийду заміж;

г) вдатися до тілесних покарань;

ґ) вдатися до самогубства;

д) спалити не лише мій закордонний паспорт, свої закордонні паспорти, а й паспорт моєї бабці.

Оскільки закордонного в бабці не було, очевидно, батьки мали на увазі звичайний, де вказувалися місце прописки, кількість дітей, сімейний статус і герб уже не існуючої держави.

Активну участь в акції протесту проти моєї нерозсудливості взяло й керівництво факультету української філології. Заступник декана з питань студентської успішності двічі викликав мого батька до себе в кабінет, і, якщо вірити секретарці, розмова їхня щоразу набирала дуже неприємного для батька характеру. Навіть, можна сказати, дещо образливого.

«Шановний Михайле Івановичу, — починав після довгої незручної мовчанки заступник декана з питань студентської успішності. — Шановний пане Підобідку, Підобідко, — плутався він, від розгублення вагаючись, чи варто вживати форму кличного відмінка, коли йдеться про таку пікантну справу. — Так от, шановний батьку однієї з наших студенток, — брав себе в руки член університетської адміністрації — і переходив до суті справи. — Я, звичайно, все можу зрозуміти. Ми живемо, на жаль, у дуже скрутний і непростий час. Дійсність довкола нас жорстока і нещадна. Кожному доводиться вести щоденну й нелегку боротьбу за виживання. Всі ми знаємо, як це проблематично. Як проблематично взагалі все. Уже не кажучи про науку, здобуття вищої освіти чи утримання власної сім'ї. Багато людей зараз опиняються викинутими на вулицю, залишеними без найменших засобів до існування. Можна зрозуміти їхній стан, як і те, що вони вдаються до будь-яких засобів, щоб вижити. Але, шановний пане Підобідку, Підобідко, шановний батьку однієї зі студенток нашого вузу, хіба ж можна наважитися на таке? Продавати в найми власну дитину… Я не розумію Вас, шановний добродію».

Після цього знову запала тривала й незручна для обох співрозмовників мовчанка, після якої мій батько вийшов, ні, майже вибіг із кабінету заступника декана. Він густо почервонів, важко дихав, голосно гримнув важкими університетськими дверима. І в кожного, хто бачив його в цей момент, мимоволі з'явилося бажання вступитися з дороги.

З'явилося, тобто не зникло воно і в мене. Тому незабаром я запхнула свою велику сіру валізу до «коферрауму» великого німецького автобуса, ще не знаючи ні того, що означає це таємниче слово, ні того, що автобус цей здається таким великим, чистим і зручним максимум до моменту перетину українсько-польського кордону, ні того, хто зустріне мене на іншому кінці маршруту, якщо мене, звичайно, взагалі хоч хтось зустріне.

Батьки і друзі, котрі прийшли мене відпроваджувати, робили це так, що здавалося, ніби рік надворі 1937, причиною моєї подорожі є все що завгодно, окрім власного бажання, а напрямок — не південно-західний, а зовсім навпаки. Бабця радила мені «взять побільше теплих носочків», пошити просторий білий халат із старого простирадла, «шоб ходить за дітьми», і «учиться буть терплячой і послушной, бо ж у хазяїна жить — не мед». Мама намагалася нагодувати на рік наперед, бо «там можуть і не дати», потай плакала, худнула і дивилася на мене повними смутку і докорів очима. Тато купив чотиритомник «Злочини нацистів на Україні» і поклав мені на письмовий стіл. Цей апокаліптичний настрій передався навіть нашому псові, він перейшов спати до моєї кімнати і жалібно повискував, супроводжуючи мене у всіх пересуваннях по квартирі, навіть до туалету.

Можливо, я й не прийняла б рішення їхати, якби до цього поставилися інакше. Але відчувати себе в центрі загальної уваги було дуже приємно. Кому ж не хочеться робити вчинків, які створюють довкола тебе такий героїчний ореол? Нехай навіть і з дещо цвинтарним присмаком.

Отож, я тихцем виклала з валізи п'ять із десяти дбайливо сплетених бабцею пар шкарпеток, відмовилася взяти в дорогу слоїчок домашнього повидла, мотивуючи це тим, що «не пропустять на митниці», зазирнула до шкільного атласу — і залишилася цілком задоволеною розташуванням Баден-Бадена, всього за 10 км від не позначеного на шкільній карті Бернсбаха (про останнє розповідалося в тому-таки листі), близькістю французького кордону, перетинати котрий мені дозволяла новенька шенгенська віза в закордонному паспорті, турбувалася лише тим, як, точніше, яку саме спільну мову мені вдасться знайти з майбутніми працедавцями і на що вистачатиме моїх кишенькових трьохсот п’ятдесяти дойчмарок.

Уже аж перед самим від’їздом мені вдалося роздобути, а точніше, позичити в товаришки російсько-німецький розмовник, з якого я навчилася: «Заґен зі мір бітте», «во канн іх фінден» і «дер, ді, дас», чого за браком часу повинно було вистачити для встановлення першого контакту. Аби полегшити процес подальшого спілкування, я запакувала до валізи ще «німецько-український-українсько-німецький словник» темно-брунатного кольору і доволі солідного розміру та заспокоювала себе тим, що прізвище Де Ляфорте явно свідчить про романське походження родини, тож не виключений варіант, що опановане в школі початкове знання іспанської може виявитися доречним.

Зрештою, — заспокоювала я сама себе і стурбованих рідних, — світова історія знає приклади ще більш ризикованих авантюр. Мені не доведеться ні перетинати на санчатах межу полярного кола, ні шурувати пішки через Сибір у напрямку Москви, ні ночувати під ворожими кулями в окопах. Уже не кажучи про те, що вдома на мене не чекає заплакана Пенелопа.

Батьки, як і варто було сподіватися, не поділяли мого наївного оптимізму, а щодо Пенелопи, то навіть образилися, звинувачуючи мене в невдячності, черствості і юнацькому егоїзмі. Небезпідставно, треба визнати. Але хто в моєму віці, прагнучи пригод, свободи і несподіванок, на порозі, так би мовити, великих звершень і нечуваних завоювань, думає про такі дрібниці, як неспокій і тривоги зболілого батьківського серця? На жаль, ніхто.