Паперова лялька - Тетяна Тиховська

– Та ти маленька була, коли ми жили у Варшаві. А я все пам’ятаю. Як ми добре жили! І без ніякої революції.

– Знову ти про Варшаву! Викинь ти її з думки! Може, ми й добре жили. А от робітники інших країн бідували.

– Так хай тепер ми всі бідуватимемо? Так краще?

– Діно, припиняймо цю розмову. І дуже прошу тебе: не перед ким таких теревенів не розводь. Аби і нас разом із тобою за таке базікання не запроторили туди, де козакам роги правлять!

– А з ким же мені тоді розмовляти? Женя – той теж тільки й торочить про світову революцію.

– І правильно! Треба тільки підтримувати один одного! Отож ми і допомагаємо: і діточок іспанських поселили в дитбудинках, і робітники свої кошти переслали, і скільки добровольців поїхало воювати в Іспанію! Рятувати революцію! А ти – наче з місяця впала!

Попервах Іспанії допомагали тільки громадські організації: профспілки, комсомол, письменники, творча інтелігенція… Це був показ пролетарського інтернаціоналізму недорогою ціною, а уряд начебто тримався осторонь. Про всяк випадок.

Добрий у нас народ, чуйний. Лозунги на кшталт «Руки геть від іспанського народу!», «Хай живе Іспанська республіка!» розбурхали такий ентузіазм, що секретаріат профспілок мав ввести обмеження на збір коштів від громадян. Радянські люди щиро прагнули перемоги трудящих Іспанії, встановлення радянської влади.

А що ж до Уряду, то він намагався одним пострілом убити не двох, а декількох зайців. Спочатку була впевненість, що заколот швиденько придушать. Швидкоплинного вирішення конфлікту не відбулося. На Піренеях зіткнулись економічні і політичні інтереси не одної Іспанії. Німеччина і Італія мали намір обскубти французькі колонії в Північній Африці, а одночасно приборкати Австрію і закріпитися на Балканах. А тут вже стикалися інтереси Німеччини і Великобританії. Громадянська війна в Іспанії детонувала розкол світу на тих, хто хотів зупинити фашизм і тих, хто опирався комуністичній загрозі.

Серед заколотників був обраний керманичем генерал Франко – молодий, енергійний і без надмірних політичних уподобань. На його боці воювала професійна армія, траплялись і білоемігранти, а на боці республіканців – комуністи і анархісти. По обидві сторони тих, що воювали, прибували і прибували інтернаціональні бригади. Аж з 54 країн світу!

Німеччина і Італія, що мали надію зробити Іспанію своєю слухняною лялькою, залюбки забезпечували військо Франка зброєю.

Ото ж і СРСР, попри існування «Комітету з невтручання», відправив свій перший військовий вантаж і перших військових радників. За цю дружню допомогу Іспанія платила щирим золотом. І платила з лишком. За подіями на іспанському фронті з тривогою спостерігала стара Європа: Франція і Британія. Для цих патріархальних держав комуністична загроза в Іспанії була куди більш лячна, ніж диктаторський режим заколотників.

Поступово Іспанія перетворилась на величезний полігон для випробувань германської і радянської зброї. Обидві держави додержувалися приблизно однакових військових стратегій для досягнення блискавичної перемоги, тож головним інструментом її досягнення були танки. Радянський Союз на той час тільки намацував створення непереможних «тридцятьчетвірок»: і швидких, і достатньо маневрених, з непробивною бронею. А на іспанському бойовищі билися їх не такі вже й далекі попередники – Т-26 і БТ-5[28]. І навіть ці моделі перевершували німецькі, що наочно було видно в поєдинках один на один. А от великі військові операції республіканці зазвичай програвали, бо геть не вміли скоординувати дії танкових підрозділів з піхотою і авіацією. Танкіст мав працювати за всіх. Бували випадки, коли піхотинці з появою союзного танку припиняла атаку, солдати вставали осторонь і вдавались до оплесків щодо технічного дива, а в цей час супротивник підбивав танк звичайною ручною гранатою…

Заколотники, що мали в своєму складі кадрових командирів і дисциплінованих солдат, якісно відрізнялися від строкатої безграмотно-анархічної армії республіканців, спільником яких виступав і Радянський Союз. Гітлерівські стратеги, що аналізували танкові двобої, цинічно відзначали: «Червоні – вони червоні і є! Де вже їм протистояти арійській організованості». Тож невдачі республіканців на іспанському фронті відіграли для танкової промисловості двояку роль. Німців вона впевнила, що навіть за умов гірших технічних показників танків вони зможуть перемогти завдяки вірно розробленій стратегії.

Оце вони дарма розслабилися.

А радянські військові, не знаючи, як доповісти про поразки і залишитися при своїй голові, складали доповіді про бої на іспанському фронті з натиском на технічну недосконалість нашої техніки. А вже потім, десь в другу або і в третю чергу, згадували прорахунки командування.

Саме з цих причин наші конструктори тих часів отримали завдання на створення таких непереможних машин, що їх не могли вразити ніякі снаряди, а самі вони сіяли смерть навкруги. Танки-одинаки, що могли перемагати навіть за самого недолугого командування за рахунок своєї могутності.

Кінця-краю війни все ще не було видно. І справа не в відсутності героїзму окремих вояків, а в непослідовній політиці керівництва. Віра в ідеали стрімко падала, поразка йшла за поразкою, тож перемога франкістів ставала все більше можливою. Сталін припинив допомагати республіканцям, начебто аби зберегти мир в Європі. А насправді щоб скинути з хворої голови на здорову відповідальність за поразку. Крім того, доля Іспанії Сталіна більше не цікавила: завдяки війні він виокремив гідного спільника, аби розпочати з ним нову гру щодо розподілу Польщі.

Де там та Іспанія?