Марія - Улас Олексійович Самчук
Проти сонця, на пригірках за селом, стоять матері, батьки і дівчата. Приклавши долоні над очі, напружено пускають понад стернями та півколами свій зір, туди, де йдуть, хвилюються й співають мужицькі полки й батареї.
У церкві служать панахиди. Кадильний дим і тужний спів. Диякон у чорній ризі підіймає правицю і гучним голосом проголошує:
— Єще молімся о на полі брані убієнному, христолюбивому воїну, за віру, царя і отечество життя своє віддавшому, Діоміду, і подаждь Господи рабу твоєму вічную пам'ять!
— Ві-і-ічную па-а-ам'ять… Ві-і-ічную пам'ять… — розливається під високим склепінням церкви. Люди клякають. Зліва, коло колони, перед великим образом припала до кам'яних плит Марія, її ридання, уривні і різкі, торкають інших матерів христолюбних воїнів. Згуки «вічної пам'яті» заглушають материнський плач. Клуби кадильного диму повільно знімаються, сягають склепіння бані і розпливаються.
На правому криласі у довгому чорному одязі сухенький старий чернець тонкими устами швидко нашіптує молитву. Він не бачить ридаючої Марії. Ні, він не бачить її, але він знає, за кого моляться сьогодні, і знає також, що Марія є тут і що Марія плаче. Чому ж чернець не підійде до плачучої і не скаже:
— Маріє! Встань. Згадай велику Матір, яка стояла під хрестом розп'ятого Сина і чекала Його смерті…
Чому чернець не нагадає Марії цих слів? Він же пам'ятає їх. Не забув.
Чернець не може піти до Марії, не може сказати їй слів потіхи. Он стоїть також Корній. Вже не той, що тоді. Ні. Не той. Дебелий з сивиною чоловік. У його великих втомлених очах повно смутку. На чолі його багато глибоких рис. Це роки і праця вирізьбили їх…
Хтось вернувся з германського фронту і оповідав, що бачив на власні очі, як під Варшавою німці захопили руську батарею і як великий німець у шпичастій шапці прохромив Демка «штихом». Марія не могла лишатися самою в темноті. Перед нею ставав образ, як німець пробиває штиком її сина. Одного разу пішла до льоху по капусту. Зверху ще не було темно, але в льоху була пітьма. І коли Марія спустилася по сходах униз, Корній, що був саме у кухні, почув з льоху сильний і різкий крик. Побіг туди і знайшов на долівці непритомну Марію. Мов дикий звір, закричав, кинувся до неї, схопив на руки і виніс наверх.
Холодною водою і розтиранням пульсу повернули Марії свідомість.
Маріє!.. Боже, Маріє! Що тобі сталося? Марія дивиться на людей, що зібралися навколо неї. Дивиться, щось пригадує і починає плакати. Аж після, коли їй вернулася мова, розповідала:
— Входжу, знаєте, до льоху, нічого собі не думала. Там ще трохи яблук загнило, і думала: переберу їх та повідкидаю гнилі. Вступила, чуєте, аж у тому, другому, льошку раптом переді мною мигнув Демко. Блідий, страшний. Його нагнав величезний німець і втемидив йому… Боже, Боже!.. Не можу цього казати. Не можу, люди мої. Не маю сили… Я крикнула і впала. Минуло багато чорних днів, уложених у міру тижнів. Одного разу приносять Корнієві листівку. Читає…
— Маріє! Маріє!.. Демко живий!.. Біжить Марія.
— Де? Корнію! Де він? — тремтить Марія, рве від Корнія папірець… — Де, Корнію? Тут? Тут це написано? О, очі! Чому ви не виллєтесь, коли не можете навіть бачити того, що там написано!.. Читай!
«Дорогії папаша і мамаша. Жив, здоров, кланяюся низьким, до самої землі, поклоном і цілую ваші світлії очі, сахарнії уста і білії руки. Знаходжуся в пліну у німців. Пришліте, як можете, житніх сухарів».
— О сину мій! Житніх сухарів! Ой Боже, Боже! Де ж видано, де ж чувано, щоб було так вже скрутно. Житніх сухарів. Та чи я жалуватиму тобі пшеничних і чого тільки захоч. Та я тобі хурою на край світу завезу. Ой, людоньки мої! Чуєте, як страждають наші сини!..
Марія плаче. Корній витирає «світлі очі». Сусіди тошніють. Як же то мусить бути, коли вже люди навіть житніх сухарів не мають. Як це мусить бути!..
— А ми за нього вже і панахиду відправили, оплакали, як покійника.
— Не дай Бог, щоб десь там з голоду згинув. Краще вже хай від кульки, ніж від голоду…
О, то правда. Найстрашніша смерть — цесмерть від голоду. Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю…
Після того Марія напекла сухих коржиків на маслі, вложила у скриньку, дала туди ковбасу і відвезла на пошту. Там зважили і сказали, що тільки третина того, що вона привезла, може бути переслана, а ковбасу прийдеться зовсім викинути.
— Але ж, люди добрі… Це ж для мого сина.
— Ми знаємо. Але це нічого не значить. Не можна.
— Та я для нього цілу хуру можу послати. Слава Богу, є досить, а він голодує. Ми маємо, скільки хочете. У нас хліба ще ніколи, поки стоїть світ, не бракнуло, а там же голод. Ви ж знаєте, що там голод… Люди не мають чого їсти. Мій син сидить і чекає, сидить і весь час сподівається, що ми вишлемо йому, що ми допоможемо, а ви тут не допускаєте, не хочете, щоб я помогла свому синові.
Поштовий урядник не міг вияснити Марії, чому вона не сміє, скільки хоче, вислати синові хліба. Війна. Дві держави б'ються. Не можна висилати туди хліба, не сміємо їх піддержувати…
— Але ж там і наші сини… — твердить Марія.
Обкраєна, маленька посилка пішла. Через кілька днів Марія вислала другу посилку. Прийшла листівка, і в ній не говорилося нічого, чи одержав він ті посилки. Було знов те саме — вишліть мені житніх сухарів.
Марія ламала у відчаї руки. Вона ж висилає. Де ті посилки? Куди вони діваються?
Марія посилала далі. Посилала і чекала відповіді. Чекала довго, вперто. Щодня виглядала пошту, ходила сама до старости, до волості. Немає.
Йшла велика війна. Забирали все нових новобранців. Йшли маленькі хлопчики, старі батьки. Середній син Марії пішов добровольцем і вештався десь при обозах. Прийшли додому у відпустку. Але від Демка ніяких вісток.
У селі тиша і смуток. Замовкли співи, ніхто не жениться, рідко хрестини. Лиш деколи хтось вмирав, але панахиди правилися щодня. Вмирали не дома. Вмирали десь далеко, і там їх хоронили. Не було, при тому кому плакати і кому втішати.
IX
Поволі, непомітно підкрадався 1917-й… Зима непевна. Метелиці, відлиги. Розтає сніг, заливає водою яри, луги. Вдарить мороз — і знов замерзає все. В окопах сиділи ранені й переранені. В окопах молоденькі хлопчаки у
