Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко

мами викрутив батарейки саме він — погасив і обабив, опустив до якихось вічних, нестерпних для вуха кулінарних кудкудакань, «Дарусю, доцю, я тут тобі трьохлітрову банку помідорчиків закатала, і синеньких пару банок, а варення не вдалось, переварилось, попробую ще, поки клубніка не перейшла…», — а дівчиною ж писала була вірші, і непогані!.. Її я чесно мала за пасивну при тому жертву, котрій уже не допоможеш, і в своє власне доросле життя рвонула, як на реактивній мітлі, озброєна рішучістю нізащо в світі не дати себе опустити, — всяка «остаточна влаштованість» загрожувала саме цим, в'язала за ноги і тягла вділ, і мені знадобився не один рік і купа набитих ґуль, аби дійти до розуміння, що жінка в таких випадках ніколи не буває жертвою, навіть коли сама себе за таку виставляє, — що моя мати, після того як отак остаточно, дякувать Богу, влаштувала своє життя, просто не мала більше на що в ньому чекати, окрім як на дядю Володю з обідом, і свої довгорічні батарейки мусила, без зайвої гризоти, повикручувати з себе сама — далі в них не було потреби.) Всі мої ровесниці були, більшою чи меншою мірою, торохнуті цим самим стандартом — влаштувати своє життя чимскорше і назавжди, ніби хтось за ними гнався й належалося мерщій ускочити в бункер і надійно там зачинитися, — всі, крім Влади. Вона одна жила, нітрохи не зважаючи на те, чого вимагали від неї виховання й середовище, — а вони вимагали добре урядженого бункера, і батька для Катрусі, бо як же ж дитині без батька, і сімейних дружб, і гуртових відпусток, про які потім можна розповідати в товаристві, і ще чого-тільки-не, цілої ретельно сплетеної мережі, що сама, силою власного тяжіння, задає життю форму вже поза твоєю волею, і щойно аж по тому, як усі лунки в ній будуть позаповнювані й життєвий мінімум таким чином зданий, кобіта може дозволити собі відтягтися — і влаштувати виставку своїх робіт у модній ґалереї, з неодмінною презентацією при тому ошатно костюмованого мужа, що розливає вино на фуршеті, — а Влада поводилася так, ніби ходила в дитинстві до якоїсь іншої школи, де про таке не вчили: з'являлась і зникала собі, як ртуть, де хотіла і з ким хотіла, і прекрасно при тому виглядала, і малювала все краще й краще, так що її потрошку починали побоюватися, особливо відколи в неї завелися гроші, а значить, зневажливо відчмихнутись — хто, Матусевич? ет, дайте спокій, теж мені генія знайшли! — стало вже не так легко, бо ж гроші, нікуди не дінешся, мають владу самі собою потверджувати правоту власника в усьому, що б той не робив… Чомусь людям так трудно дається признати найочевидніше — Владу просто від роду було наділено тим надміром внутрішньої свободи, який видається в одному пакеті з талантом і без якого й талант не остоїться — так і стринькаєшся, крутячи голівкою навсібіч у чеканні схвального аплодісману, — і на тому надмірі свободи, як на повному бакові бензину, вона й перескакувала всі підсовувані їй сторонні правила мов-не-помічаючи, з розгону, байкерським стрибком, — місце Вадима, відколи він з'явився в її житті, могло бути на задньому сидінні, а могло й на узбіччі дороги, з естафетним прапорцем у лапі, в кожному разі, їхній зв'язок вона ніколи не трактувала як «влаштувалась» (і її злостило, коли так його трактувало знайоме бабство, поздоровляючи — в підтексті, з тим, що зловила багатого чувака, — «я й сама небідна», огризалась вона в таких випадках, що означало вже крайню межу розжарення…). Але й я за її життя не здавала собі справи з того, що так грубо й некрасиво пішло відкриватись потому: що цей вроджений надмір свободи давав силу бути собою не тільки їй самій, а й усім іншим довкола неї — усім нам, і Вадимові — Вадимові, звичайно, насамперед. Деякі моменти, котрі раніше проскочили би повз увагу, тепер пороли, наче гостряком по здертій шкірі, — наприклад, коли Вадим по-п'яному побивався: «Як же я тепер буду жити, — з безпосередністю хлопчика-пестунчика, що качається долі без штанців, бо нема кому його осмикнути, — вона ж мені планку держала!..» — он, значиться, як, сухо й неприхильно клацало мені в голові, мов кнопкою на калькуляторі, і тобі, значиться, також?.. На похороні він теж вальнув, уже без надриву, зі скупим чоловічим трагізмом: «Вона була найкраще, що було в моєму житті», — ніби, зачувши таке звіряння, Пан Бог мав би збагнути всю міру завданої йому персональної кривди й почервоніти, — і знов мене вдряпнуло уразою: а як же її життя, як же тепер дібрати глузду її життю, хіба не це зараз найголовніше? Можна було, звісно, списати на те, що в шоковому стані люди й не таке верзуть, а надто мужчини, — що вдієш, ну не вміють вони ні родить, ні хоронить, ці найтяжчі й найбрудніші життєві роботи призначено жінкам, і не вимагати ж від оголомшеного горем хлопа досконалої стилістики, — я, видать, тоді ще продовжувала, за інерцією, подумки складувати враження, щоб коли-небудь переказати їх Владі (не один іще місяць ловила себе на тому), бо під ту хвилю мені пригадалася, наче включилася в мій внутрішній діалог повноправною стороною, Владина розповідь — давня, бозна-колишня — про те, як маленькою батько возив її в село на похорон своєї матері, Владиної ніколи-доти-не-баченої бабуні: Влада запам'ятала, як прокидалася вночі й бачила крізь одчинені двері палахтіння свічок у сусідній кімнаті, — там «чували» над небіжчицею, і свічки, здалося маленькій Владусьці, проростали з темряви самі собою, як вогняні квіти, вона подумала, що це і є папороть, про яку мовилося в казках, і навіть загадала бажання, тільки не пам'ятала, яке, — і ось тої ночі вона почула голосіння, «справжнє голосіння, Дарино, тепер такого вже й по селах не почуєш/» — казала, це було як спів: одним-одна музична фраза весь час повторювалася, розганялась угору, мов по крутосхилу, й безсило з'їжджала вділ, наче той «газик», яким вони з батьком добиралися в село по осінній багнюці, буксуючи при кожнім пагорку, і в цій монотонності була якась усепроймаюча моторошна ясність, ніби саме вона, ця монотонність, і була найточнішим виявом краси, і муки, і марности людських зусиль під цим небом, — маленька Влада заціпеніла під важенним ліжником, боячись дихнути, до кісточок пронизана вселенським жалем, на який не існувало розради: голос був жіночий, він співав-плакав на тій одній фразі, переливаючись словами, виповідаючи діла і вчинки небіжчиці вже комусь безадресному, кого не було