я приблизно уявляв собі, де вони переховують картину. У Франкфурті є одна квартира. Раніше вона належала колишній подружці Саші. А тепер вони там влаштували склад. Але я жодним способом не міг туди потрапити, навіть із п’ятьма міцними мужиками. Замки, сигналізація, камери, коди доступу. Єдина проблема, — він позіхнув, витерши рот тильним боком долоні, — власне, дві проблеми. Перша полягає в тому, що поліція не може просто так обшукати помешкання. Їй треба вказати причину. Ти не можеш просто назвати по телефону злодія — мовляв, «я добромисний анонімний громадянин, хочу допомогти», якщо ти розумієш, про що я. А друга проблема — я не міг пригадати точну адресу того будинку. Його тримали у великій таємниці, я був там лише один раз — пізно вночі й не в найкращому стані. Район я приблизно знав — раніше там бомжатник був, а тепер дуже симпатично… Юрій возив мене по тих вулицях угору й униз, чимало часу ми там згаяли. Нарешті я обрав кілька будинків, але не був на сто відсотків певен, який із них той самий. Тоді я вийшов із машини й став ходити там пішки на своїх двох, хоч мені й було страшно — боявся, що мене помітять. Ходив із напівзаплющеними очима. Трохи гіпнотизував себе, ти знаєш, намагався пригадати кількість сходинок. Відчути їх у своєму тілі. Одне слово, коротше, бо я забігаю вперед. Діма, — він старанно збирав крихти зі скатертини, — невістка Діминого кузена, тепер уже колишня невістка, вийшла заміж за голландця, і вони мають сина на ім’я Антон — тепер йому років двадцять один, двадцять два, перед законом він чистий, як скло, його прізвище ван ден Брінк — Антон громадянин Нідерландів, нідерландська мова — його рідна, а для нас це важливо, якщо ти мене зрозумів. Антон, — Борис надкусив булочку, скривив фізіономію і став видовбувати зернину, яка застрягла в зубах, — Антон працює в барі, куди ходить чимало багатіїв, поблизу від вулиці П. К. Гофтстрат, в елітному районі Амстердама, між усілякими «Ґуччі» й «Картьє». Хороший хлопець. Розмовляє англійською мовою, нідерландською, російською — знає, можливо, два слова. Хай там як, а Діма попросив Антона зателефонувати в поліцію й повідомити, що він бачив двох німців, один із яких відповідав точному опису Саші — бабусині окуляри, сорочка в стилі перших поселенців, татуювання на руці, що його Антон міг роздивитися з фотографії, яку ми йому передали, — одне слово, Антон зателефонував у поліцію і сказав їм, що він бачив цих німців, вони перепилися в його барі, засперечалися й були такі розлючені й сердиті, що забули взяти, що б ти думав? Папку з документами! Документи, звичайно ж, усі підроблені. Ми спочатку хотіли всю цю фальшиву інформацію запхати в телефон, але в нас немає таких спритників, і ми боялися, що за ним нас зможуть якось відстежити. Тож я надрукував кілька фото… Те, яке я тобі показував, і кілька інших, що були в моєму телефоні, пташку разом із недавнім номером газети, щоб показати дату, ти розумієш. Газеті було вже два роки, але байдуже. Антон, мовляв, знайшов ту папку під стільцем, із деякими іншими документами про процес у Маямі, щоб пов’язати їх із тією справою. Ми також підкинули туди франкфуртську адресу та прізвище Саші. Усе це вигадала Міріам, вона заслуговує на велику похвалу, ти їй виставиш добрий могорич, коли повернешся додому. Вона переслала «Федексом» деякі речі з Америки — дуже й дуже переконливі. Там є Сашине прізвище, там є…
— Саша у в’язниці?
— Він справді там, — захихотів Борис. — Ми одержали викуп, музей одержав картину, копи закрили справу, страхова фірма одержала свої гроші, публіка задоволена, усі виграли.
— Викуп?
— Винагороду чи викуп, називай це, як тобі хочеться.
— Хто заплатив гроші?
— Не знаю. — Борис зробив роздратований жест. — Музей, уряд, приватний громадянин. Чи це має значення?
— Для мене має.
— І даремно. Ти маєш заткнутися й бути вдячним. Тому що, — він підняв підборіддя й перекрикував мене. — Ти знаєш що сталося, Тео? Здогадайся. Здогадайся, як нам пощастило! Вони одержали не тільки твою пташку, а й — хто б міг подумати! Багато інших украдених картин!
— Що?
— Понад два десятки! Деякі з них вони не могли знайти протягом багатьох років! Не всі такі гарні, як твоя, принаймні більшість із них. Така моя особиста думка. Але за чотири чи п’ять із них пропонують великі винагороди — більші, ніж за твою. І навіть за деякі зовсім не знамениті — дохла качка, занудний портрет якогось невідомого мордатого чоловіка — навіть за інформацію про такі картини обіцяють невеликі винагороди, п’ятдесят або сто тисяч. Хто б міг подумати? Тож ти можеш додати це до твоєї заслуги. І я сподіваюся, — сказав він із певною суворістю, — що тепер ти мені пробачиш?
— Що?
— Бо, кажуть, це одне з найбільших в історії відкриттів украдених картин. І це та частина нашої пригоди, яка, я сподівався, тебе задовольнить — може, й ні, хто знає, але я сподівався. Музейні шедеври знову доступні для публіки! Можливість подбати про культурні скарби! Велика радість! Янголи співають! Але так ніколи б не сталося, якби не ти.
Я сидів, опанований мовчазним подивом.
— Звичайно, — додав Борис, кивнувши на сумку, що лежала відкрита на ліжку, — тут не все. Міріам, Вишня і Юрій одержали на Різдво чудові подарунки. І я відразу віддав Антонові й Дімі тридцять відсотків від загальної суми. По половині кожному. Власне, всю роботу виконав Антон, тож, на мою думку, він мав би одержати двадцять відсотків, а Діма — десять. Але для Антона й це величезна сума, і він цілком щасливий.
— То вони знайшли й інші картини. Не тільки мою.
— Так, ти хіба не чув, що я тобі сказав?
— Які інші картини?
— Декотрі з них були дуже відомими й знаменитими. Їх не могли знайти роками.
— Наприклад?
Борис щось роздратовано буркнув.
— О, я не знаю, як вони називаються, ти в мене про це не питай. Кілька сучасних картин — дуже важливих і дорогих, усі дуже схвильовані, хоч, правду кажучи, я не розумію, чому деякі з них так високо цінуються. Чому картина, яку може намалювати хлопчик у дитячому садку, коштує такі шалені гроші? «Бридка ляпка», «Чорна палиця з вузлами». Але також знайшли й кілька картин великого історичного значення. Навіть одного Рембрандта.
— Не морський пейзаж?
— Ні, якісь люди в темній кімнаті. Трохи занудна. Але чудова картина Ван Гога, морський берег. А ще… ну, не знаю… те,
