Фальшивомонетники - Андре Жід
Останнім часом я майже не бачу Олів’є. Коли я приходжу до його матері, то не наважуюся зазирнути до тієї кімнати, де, як мені відомо, він працює. А коли зустрічаюся з ним випадково, то почуваю себе таким збентеженим і розгубленим, що не знаходжу слів, аби до нього заговорити, і це завдає мені такої прикрости, що я волію приходити до його матері в ті години, коли, як мені відомо, його не буває вдома.
XII
ЩОДЕННИК ЕДУАРА
(продовження)
2 листопада
Тривала розмова з Дув’єром, який вийшов зі мною від батьків Лори і провів мене до Одеону через Люксембурзький сад. Він пише докторську дисертацію про творчість Вордсворта, але з тих кількох слів, які він мені сказав, я зрозумів, що він уявлення не має про характерні якості поезії Вордсворта. Ліпше було б, якби він обрав Теннісона. Я маю відчуття, що Дув’єрові чогось бракує, що він надто абстрактний і тупий. Він завжди сприймає речі та людей такими, якими вони перед ним постають; мабуть, саме тому він завжди постає переді мною таким, який він є.
— Я знаю, — сказав він мені, — що ви найліпший друг Лори. Я мусив би трохи ревнувати її до вас. Але я не можу. Навпаки, все те, що вона мені розповіла про вас, допомогло мені, по-перше, краще її зрозуміти, а, по-друге, захотіти, щоб ви стали моїм другом. Якось я запитав її, чи ви не дуже гніваєтеся на мене за те, що я одружився з нею? Вона відповіла, що, навпаки, це ви порадили їй так зробити (здається, саме з такою банальною прямотою він мені це й сказав). Я хотів би подякувати вам за це і хотів би, щоб мої слова вдячности не здалися вам дуже кумедними, бо я дякую вам цілком щиро, — додав він, силкуючись усміхнутися, але голос йому тремтів, а на очах заблищали сльози.
Я не знав, що йому сказати, бо я був набагато менше розчулений, аніж мусив би бути, й цілковито неспроможний сказати щось подібне у відповідь. Мабуть, я здався йому трохи сухим: але він мене дратував. Проте я намагався потиснути з якомога більшою теплотою руку, яку він мені подав. Такі сцени, коли одна людина виявляє набагато більше сердечного почуття, аніж у неї просять, є завжди болючими. Немає сумніву, що він прагнув здобути мою симпатію. Якби він мав більше проникливости, то відчув би себе обкраденим. Але я бачив, що він відчувається вдячним до мене за свій власний порив, що, як він думав, знайшов віддзеркалення в моєму серці. Але, мабуть, моя мовчанка дещо його збентежила, й, трохи помовчавши, він додав:
— Я покладаю надії на переїзд до Кембриджа, де її життя зміниться й перешкоджатиме їй робити порівняння, які були б не на мою користь.
Що він хотів цим сказати? Я доклав усіх зусиль, щоб не зрозуміти його. Можливо, він чекав від мене заперечень; але це тільки підсилило б нашу взаємну ніяковість. Він належить до тих людей, чия сором’язливість не терпить мовчанок і які вважають за свій обов’язок заповнювати їх надмірними люб’язностями зі свого боку: до тих, котрі потім вам кажуть: «Я завжди був із вами відвертий». Але ж, чорт забирай, не так важливо бути відвертим, як дозволити, щоб твій співрозмовник був із тобою відвертий. Він мусив би зрозуміти, що його відвертість саме й стоїть на перешкоді моїй відвертості.
Та хоч я й не можу стати йому другом, то принаймні вірю в те, що він буде чудовим чоловіком для Лори. Бо, зрештою, саме його позитивні якості мене найбільше дратують. Далі ми заговорили про Кембридж, де я пообіцяв їх навідати.
Яка дурна потреба спонукала Лору розповісти йому про мене?
Яку дивовижну схильність до відданости виявляє жінка! Чоловік, що його вона любить, це для неї здебільшого лише гачок, на який вона вішає свою любов. З якою щирою легкістю здійснила Лора свою підміну! Я розумію, що вона виходить заміж за Дув’єра; я чи не перший порадив їй це зробити. Але я мав право сподіватися бодай на крихту печалі. Весілля відбудеться вже через три дні.
Скажу кілька слів про свою книжку. Ті позитивні якості, що їх мені найчастіше приписують, — це саме ті, які найдужче мене жахають... Чи маю я слушність, дозволяючи перевидавати цю стару писанину? Вона не відповідає нічому з того, що подобається мені сьогодні. Але я помітив це тільки тепер. Причому я не маю підстав вважати, що я змінився; я більше схильний думати, що тільки тепер я зрозумів, хто я насправді такий, — раніше я цього просто не знав. Чи можна собі уявити, що я завжди потребую, аби хтось інший відкривав для мене те, чого я сам неспроможний відкрити? Ця книжка кристалізувалася за образом і подобою Лори, і саме тому я не хочу більше впізнавати в ній себе.
Хіба заборонена нам ця проникливість, зіткана з симпатії, проникливість, яка дозволяє нам зазирати в майбутнє? Які проблеми турбуватимуть завтра тих, які прийдуть у світ після нас? Саме для них і хочу я писати. Дати поживу цікавостям, які ще не сформувалися, задовольнити вимоги, які ще чітко не викладені, у такий спосіб, щоб той, хто сьогодні ще дитина, завтра міг із подивом зустріти мене на своїй дорозі.
Як мені подобається відчувати в Олів’є таку гостру цікавість, таке нетерпляче невдоволення минулим...
Іноді мені здається, що поезія — єдине, що його цікавить. І я відчуваю, дивлячись на них його очима, як рідко зустрічаються в нас поети, які дозволяють, щоб їх вело відчуття мистецтва, а не серце або дух. Я можу тільки дивуватися, що коли Оскар Моліньє показав мені вірші Олів’є, я порадив йому радше дозволяти, щоб слова вели його за собою, а не підкоряти їх своїй волі. А тепер мені здається, що то він, навпаки, мене цього навчив.
Наскільки те, що я написав раніше,
