Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

Коновал не злякався.

Не бачив, кого тут боятися.

Завченим, відпрацьованим сотні, як не тисячі разів за час служби, рухом виставив перед собою прямокутний щит.

Відгородився від нападників.

Потім потіснив їх.

Голосно вигукнув, намагаючись перекричати загальне гудіння:

— Розійшлись! Не провокуйте! Ідіть геть, я сказав!

Молодого, у каптурі та в’язаній шапочці, уже не було. Навпроти виріс вусань, здер із голови шапку, закричав, дивлячись просто на щит:

— Ти будеш стріляти? Кажи — є наказ? Ти стрілятимеш у своїх?

— Сам застрелься! — гаркнув Коновал. — Не провокуйте! Розійшлися, з дороги геть!

— Ясно! — вусань махнув шапкою, повернувся до натовпу боком. — Він готовий стріляти! Вони всі готові стріляти! Ганьба!

— Ганьба! Ганьба! — дружно й злагоджено підхопили довкола.

Тут же молодий голос, десь ззаду, дуже схожий на жіночий, тільки захриплий, прокричав:

— Банду — геть!

Це так само підхопили. Вусань, ще раз махнувши шапкою, ураз кудись подівся. Натомість навпроти затиснутого з трьох боків бійця з’явилися інші, з фотоапаратами й навіть двома телекамерами.

— Не провокуйте! — укотре рявкнув Коновал, спробувавши дістати найближчий об’єктив кийком.

Оператор відступив, та знімати не припинив.

Павло зціпив зуби. Зручніше перехопив свою гумову палицю. Наказу бити не чув. Та бачив себе в ситуації, коли загроза небезпеки явна. Отоваривши одного або двох майданутих, жодної інструкції не порушить.

Коновал заніс руку для удару.

Наступної миті крикливий натовп відтіснили — з лівої сторони невблаганно сунули металеві щити, звільняючи Павла з короткочасного полону.

Сипав сніг, не танучи на шоломах.

Павлові хотілося, аби хоча б одному з горлопанів стало ясно: він не збирається забувати приниження.

Боєць спецпідрозділу «Беркут» ще ніколи не впирався спиною в стіну під натиском беззбройних провокаторів.

Комусь із них це має дорого обійтися. Усе одно кому. Вони ж тут усі заодно.

Значить, відповідатиме один за всіх. Не завжди Коновал буде зв’язаний та обмежений відсутністю відповідних наказів.

Йому прокололи колесо.

Як, коли сталося, Котя поняття не мав. Автомайдан блокував під’їзди до центру з боку Хмельницького, запрудивши машинами вулицю та зупиняючи беркутівські й міліцейські автобуси. Протрималися недовго, гайці розігнали. Хоча діяли не жорстко, швидше дозволяли водіям гаркатися з собою. Деякі навіть посміхалися, добродушно та з претензією на приязність. Словами, діями та жестами даішники давали зрозуміти: рипайтеся, хлопці, скільки хочете, на скільки вистачить часу, натхнення та бензину. Усе одно влада не у вас. І раз поки нікого не чіпають, усе — добре, майже все — дозволяють, значить, нема наказу. Так треба. Будемо буцатися з вами, доки хтось перший не постирає й не відіб’є собі роги.

Це будемо не ми, отак гайці заявляли без натяків, прямим текстом.

Коли Котя з іншими вирішили пересунутися трохи нижче, зрозумівши, нікому не стане краще від того, що їхні автівки безкарно протаранять, змітаючи з дороги, він і помітив пробиту камеру.

Улупили від душі, чимось твердим, потужним та гострим. До того ж діяла людина зі знанням справи, напевне, маючи багатий досвід. Звісно, поруч постійно крутилися тітушки, мов саранча, не надто ховаючись, лиш закриваючи лиця каптурами та тримаючись про всяк випадок ближче до гайців або ментівських патрулів. Інших винних Котя не бачив. Розуміючи також — став об’єктом нападу, бо джипи взагалі привертають увагу гопоти. Він не розгнівався, смислу нема, лють ні на що не вплине. Знав, на що йшов. Машина чужа, проте ціла. Навіть якщо її розтрощать одного разу, Жека, власник машини, не особливо засмутиться. Сидячи вдома зі зламаною ногою, міг лише дивитися новини по телевізору, кожних півгодини сіпатися до Інтернету, скреготіти від безсилля зубами. Тож, схоже, змирився з тим, що авто, позичене ним на потреби революції, рано чи пізно може сильно постраждати.

Костя Стогов досі не міг собі пояснити до пуття, чому на місці Жеки думав та чинив би так само.

Але чисто теоретично йому кортіло відшукати серед одноманітних тітушок «свого» шкідника. Дав би щигля. А потім — поставив пляшку. Вони люблять пляшки, нема мови. Гребтимуть усе, що даватимуть. І Котя серйозно готовий був віддячити тому найнятому для шкідництва дурневі. Пояснивши, чим саме той тип його виручив.