Українська література » » Мене називають Червоний - Орхан Памук

Мене називають Червоний - Орхан Памук

Читаємо онлайн Мене називають Червоний - Орхан Памук
для Аллаха світі, поміж ницими рабами нашого падишаха. Тож від вас важко приховати: індійський падишах, найзаможніший на землі шах Акбар-хан, наказав видати для себе, для душі, книгу, якою б захоплювався цілий світ. На всі чотири сторони нашого ісламського простору послав він вістки, щоб світочі малярської справи прибули до його палацу. Вчора до мого дому навідалися були гінці й запросили мене до Індії. Я відчинив двері: ні — не вони. Кара. Хлопчина з мого дитинства, я його вже давно був забув. Він ніколи не входив до нашого гурту й заздрив нам. Правильно?

Прийшов як друг порозмовляти, подивитися мої малюнки. Я прийняв його ввічливо — нехай подивиться. Нещодавно він, прощаючись, цілував руку головному маляру Осману. Великий майстер сказав йому великі слова: справжнього маляра оцінюють за сліпоту та пам'ять. Що ж, послухайте відтак мене.

СЛІПОТА І ПАМ'ЯТЬ

Пітьма була до появи малярства, і пітьма буде після зникнення малярства. Наші фарби, хист та любов нагадують, що Аллах велів людині бачити. Пам'ятати — це знати те, що бачиш. Знати — це пам'ятати побачене. А бачити — це знати, не пам'ятаючи. Отже, малювати — це згадувати пітьму. Великі художники любили малювати, усвідомлюючи, що розмаїття всього, що бачимо довкола, народилося з темряви, тому за допомогою кольорів прагнули повернутися в темряву Аллаха. Маляр, у якого немає пам'яті, не зможе згадати ані Аллаха, ані його темряви. На малюнках усіх видатних майстрів крізь кольори струменить пошук отої первісної позачасової темряви. Так шукали її древні майстри Герата. Аби ви зрозуміли, що ж таке згадувати, пам'ятати пітьму Аллаха, я вам розповім

ТРИ ІСТОРІЇ ПРО СЛІПОТУ І ПАМ'ЯТЬ

Алеф

Книга «Nefehat-ül Üns'ünün Lamii», де зібрані казання про Джамі, поета та святого, існує в турецькому перекладі Челебі. У ній написано, що майстер шейх Алі тебрізький уславився, працюючи в малярському цеху володаря Каракоюнлу[95] Джіхан-шаха. Він створив дивовижні ілюстрації до книги про Хосрова та Ширін. Наскільки мені відомо, праця над цією легендарною книгою кипіла одинадцять років; найвидатніший із найвидатніших малярів, шейх Алі показав таку майстерність, настільки геніально розмалював сторінки, як міг би це зробити лише Бехзат. Ще не була готова й половина книжки, як Джіхан-шах збагнув, що він — володар шедевру, якому в світі немає подібних. Однак шах Каракоюнлу Джіхан жив у страсі та заздрощах до молодого володаря Аккоюнлу[96] Узун Хасана, якого оголосив своїм найпершим ворогом. «Книгу завершать, і я навіть не встигну зажити слави, як мій майстер може створити для володаря Аккоюнлу, Узун Хасана, ще кращі ілюстрації, — відразу спало на думку Джіхан-шахові. Якщо шейх Алі й розмалює ще якусь книжку, то тільки для мого злісного ворога», — нашіптувало йому чуття. Шаха дедалі більше пожирала заздрість та отруював страх за власне щастя, вірніше, щоб «ніхто, окрім мене, не був щасливим!» Вихід він знайшов — убити шейха Алі, тільки-но книгу буде завершено. От тоді вже ніхто інший не матиме такої дивної книги. Але одна його гаремна красуня-черкеска мала добре серце й підказала шахові, що достатньо осліпити маляра. Джіхан-шах відразу присвоїв цю ідею собі й розтрубив про неї придворним лакузам. Його рішення донеслося й до майстра шейха Алі, проте той не зупинився на півдорозі, не покинув працю над книжкою й не втік із Тебріза, як учинили б сякі-такі маляри. Він навіть не став сповільнювати темпи роботи чи малювати гірше, аби зволікти час. Ішов прямим шляхом, не збиваючись на манівці. Щохвилини зростали натхнення та віра, з якими він працював. Один у своєму домі, він брався за пензель після вранішнього намазу й не випускав його з рук до пізньої ночі, поки на очах виступали пекучі сльози. У сяйві канделябра він невпинно виводив тих самих коней, кипариси, закоханих, драконів і прекрасних принців. Переважно зразками для нього служили ілюстрації древніх великих майстрів Герата, але не раз він і сам створював не менш талановиті малюнки. Врешті книгу для шаха Каракоюнлу Джіхана було завершено. Як і очікував маляр, його спершу обласкали почестями та золотом, а потім отемнили гострою довгою шпилькою від сургуча. Ще не вщух його біль, як шейх Алі покинув Герат і явився перед правителем Аккоюнлу Узун Хасаном. «Так. Я — сліпий, — сказав він йому, — проте за останні одинадцять років у моїй пам'яті відклався кожен неперевершений малюнок тої книжки, над котрою працював. Мої руки запам'ятали найменші порухи писала та пензля. Я можу їх повторити, байдуже, що сліпий. Мій повелителю, книга, що я розмалюю для тебе, буде найпрекраснішою з усіх, які коли існували, бо хтивий, ниций світ уже не обмане мої очі. Віднині я можу передати всі красоти Аллаха у всій їхній первісній чистоті». Узун Хасан, не вагаючись, повірив видатному майстру. Той дотримав слова й створив для нього найдивовижнішу книгу всіх часів. Під Бінгйоле володар Аккоюнлу блискавичним наскоком переміг Джіхан-шаха й убив його. Усім стало відомо про духовну силу нової книжки переможця. Згодом, у битві при Отлукбелі[97], покійний султан Мехмед[98] Фатіх розбив Узун Хасана, й тепер обидві книжки шейха Алі зберігаються в скарбниці нашого падишаха. Хто бачив — знає.

Ба

Блаженної пам'яті султан Сулейман Кануні[99] високо, занадто високо цінив краснописців, від чого потерпали маляри. Історію, яку я розповім, наводять як приклад переваги малюнка над літерою. Однак кожен, хто її уважно вислухає, зауважить, що по суті це оповідь про сліпоту та пам'ять. Після смерті повелителя світу Тимура його сини й внуки затіяли між собою нищівні війни. Захоплюючи міста один одного, вони найперше карбували власні гроші й змушували виголошувати в мечетях хутбе[100] на свою честь. А за цим шматували книжки й на їхньому папері робили нові з посвятою собі та підписами «повелитель світу» під своїми зображеннями. Ось — «повелитель світу», — мав повірити кожен, розгорнувши подібну книжку. В цей час син онука Тимура Улугбека[101] Абдулатіф, підкоривши Герат, вирішив видати книжку на честь батька. Він чимшвидше зібрав докупи малярів, каліграфів, палітурників і так їх підганяв, що ті, не розібравшись, частину вийнятих із книг сторінок пошматували й спалили, а решту настільки попереплутували, що ніхто не міг добрати: де яка частина якого твору й з якої книжки. Синові не личило дарувати Улугбеку книгу з невпопад, як-небудь порозпихуваними мініатюрами. Він скликав усіх малярів і велів їм доповісти: до якої оповіді належить така чи така ілюстрація. Однак кожен заперечував другому, оповіді не збігалися, й художники ще

Відгуки про книгу Мене називають Червоний - Орхан Памук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: